Король сказав:
— Але ж то не ти, а Персі напав на замок Варфоломія, ризикуючи життям і здоров’ям, і схопив зрадника.
— Ти міг би якось інакше нагородити Персі, — встряг Генріх.
— Персі хоче саме Ширинг, — пояснив король. — Він знає ті місця й уміло ними правитиме. Я міг би віддати йому Кембриджшир, та чи приймуть його фенці[93]?
Генріх зауважив:
— Ти мав би спершу дякувати Богові, а потім — людям. Саме Господь зробив тебе королем.
— Але ж то Персі схопив Варфоломія.
Генріх обурився через його непоштивість.
— Господь бачить усе…
— Не треба на мене тиснути. — Стефан звів руку.
— Звісно, — покірно відповів Генріх.
То була яскрава демонстрація королівської влади. Якийсь час вони сперечалися майже як рівні, але Стефан одним словом узяв гору.
Філіп був страшенно розчарований. Від початку він думав, що король не виконає такого прохання, але поступово в нього з’явилася надія, і він навіть уявляв собі, як розпорядиться тим багатством. Але тепер його доволі різко повернули до реальності.
Валер’ян сказав:
— Мілорде королю, дякую за готовність переглянути подальшу долю Ширингського графства. Я з нетерпінням і молитвою чекатиму, як ви розсудите.
«Вправно», — подумав Філіп. Здавалося, Валер’ян елегантно поступався. Насправді ж він підсумував, що питання залишається відкритим. Це було не так: хоч король і не відмовив їм прямо, його відповідь була негативною. Однак нічого зухвалого в тому, щоб наполягати на праві короля змінити свою думку в будь-який момент, теж не було. «Треба запам’ятати це, — подумав Філіп, — коли тобі збираються відмовити, відтермінуй рішення».
Якусь мить Стефан вагався, немов запідозрив, що ним намагаються маніпулювати, але потім відкинув сумніви.
— Дякую вам за візит, — сказав він.
Філіп і Валер’ян розвернулися, щоб піти, але Генріх не поспішав.
— Коли ми дізнаємося твоє рішення? — запитав він у короля.
Стефан знову збентежився.
— Післязавтра, — відповів він.
Генріх поклонився, і всі троє вийшли.
Невизначеність була не краща за відмову. Очікування здавалося Філіпові нестерпним. Пообідні години він провів серед книг із багатої колекції Вінчестеру, але й вони не могли відірвати його від міркувань про те, що на думці в короля. Чи міг Стефан відмовитися від своєї обіцянки Персі Гамлейському? Наскільки впливовим є Персі? Він належав до тих дворян, які тільки прагнули графського титулу, тому король не мав причин боятися образити його. Інше питання — чи хоче Стефан допомогти Кінгзбриджському пріорату? Як відомо, королі стають набожними на старості літ, а Стефан був іще молодий.
Філіп знов і знов подумки оцінював усі можливості, дивлячись у розгорнуту книгу Боеція «Розрада від філософії», але не читаючи її, коли до нього навшпиньках підійшов сором’язливий послушник.
— Вас дехто чекає на подвір’ї, отче, — прошепотів хлопець.
Якщо відвідувача змусили чекати надворі, то це, певно, була світська особа.
— Хто саме? — спитав Філіп.
— Це жінка.
Спершу Філіп з острахом подумав, що то повія, яка чіплялася до нього біля монетного двору, але щось у виразі обличчя послушника підказало йому, що це не так. Він пригадав іще одну жінку, яку бачив того дня.
— Яка вона на вигляд?
На обличчі хлопця з’явилася гримаса огиди.
Філіп зрозумів і кивнув.
— Регана Гамлейська.
Яку капость вона задумала цього разу?
— Добре, я іду.
Він повільно й замислено обійшов клуатр і вийшов на подвір’я. Щоб розмовляти із цією жінкою, знадобиться вся його кмітливість.
Регана стояла біля приймальні келаря, закутавшись у важку накидку та сховавши обличчя під каптуром. Вона подивилася на Філіпа з такою злістю, що йому закортіло негайно розвернутися й відступити, але соромно було тікати від жінки, тому пріор стримався й запитав:
— Що ви хотіли?
— Дурний монаше, — виплюнула вона, — як можна бути таким безмізким?
Філіп відчув, як кров прилинула до його обличчя.
— Я — пріор Кінгзбриджський, раджу звати мене «отче», — сказав він і з досадою помітив, що його голос звучить сердито, а не авторитетно.
— Ну добре, отче, як можна давати цим ненажерливим єпископам використовувати себе?
Філіп глибоко вдихнув.
— Кажіть простіше, — гнівно відповів він.
— Складно дібрати достатньо прості слова для такого недоумка, як ти, але я спробую. Валер’ян використовує спалену церкву як привід для того, щоб заграбастати Ширингське графство. Тепер зрозуміло? Схопив суть?