— У тебе? Ти його не отримаєш, хлопче. Воно може дістатися мені, або твоєму батькові, або єпископові Валер’яну. Ніхто не просив віддати його тобі. Сама думка про це вже абсурдна.
— Я його успадкую.
— Побачимо, — Філіп вирішив, що немає сенсу сперечатися з Вільямом, і примирливо додав: — Я не бажаю тобі зла, я лише хочу побудувати новий собор.
— Тоді забери графство в когось іншого, — сказав Вільям. — Чому всі завжди докучають нам?
Філіп відзначив нотки люті в його голосі та спитав:
— Невже вам і справді так докучають?
— Те, що сталося з Варфоломієм, мало всім стати наукою. Він зневажав нашу родину, і от що його спіткало.
— Я думав, це більше стосується його доньки.
— Та лярва така ж пихата й гонориста, як її батько. Але вона своє дістане. Врешті-решт усі стануть перед нами на коліна, от побачиш.
Філіп подумав, що такі емоції зазвичай не притаманні двадцятирічним хлопцям. Вільямові промови більше личили б заздрій і дошкульній жінці середнього віку. Пріор не хотів продовжувати розмову. Зазвичай люди намагалися не подавати свою ненависть у чистому вигляді, але Вільям був надто наївний для того. Філіп сказав:
— Краще приберегти помсту до Страшного суду.
— Чому б тобі не зачекати з будівництвом до Страшного суду?
— Тому що тоді вже буде запізно рятувати душі грішників від пекельних тортур.
— От тільки не треба про це! — огризнувся Вільям з істеричними нотками в голосі. — Прибережи це для своїх проповідей.
Філіп хотів зробити якесь різке зауваження, але утримався. Було щось дивне в цьому хлопцеві. Пріор відчував, що Вільяма будь-якої миті може охопити неконтрольований гнів і тоді він стане смертельно небезпечним. Філіп його не боявся. Він взагалі не боявся жорстоких людей — напевне, тому що в дитинстві бачив найгірше, на що вони здатні, і пережив це. Але він нічого не доб’ється, якщо гнівитиме Вільяма своїми нотаціями, тому лагідно сказав:
— Небеса і пекло — ось із чим я маю справу. Чеснота і гріх, відпущення і покарання, добро і зло. Боюся, я не можу мовчати про це.
— Тоді розмовляй сам до себе, — відрізав Вільям, підострожив коня та поскакав уперед.
Коли він опинився за сорок-п’ятдесят ярдів[94], то знову сповільнився. Філіп думав, що хлопець заспокоївся й поїде поруч із ним, але той продовжував їхати попереду — і так упродовж усього ранку.
Філіп почувався тривожно й чомусь засмучено. Він більше не контролював своєї долі: дозволив Валер’янові Біґо взяти ініціативу до своїх рук у Вінчестері, а тепер Вільяму Гамлейському — супроводити себе в загадкову подорож. «Усі намагаються мною маніпулювати, — думав він. — Чому я дозволив це? Час перехопити ініціативу». Однак йому нічого не лишалося, хіба що розвернутись і поїхати назад, у Вінчестер. Але то було б зовсім безглуздо, тому він їхав за Вільямом і похмуро дивився на крижі його коня.
Незадовго до полудня вони в’їхали в долину, де стояв єпископський замок. Філіп пригадав, як був тут на початку року, — сповнений тривоги через жахливу таємницю, яку ніс. Після того сталося дуже багато змін.
На його подив, Вільям проминув палац і подався на пагорб. Дорога перетворилася на вузьку стежку між полями, яка не могла вести до чогось важливого. Коли вони майже досягли вершини, Філіп помітив ознаки будівельних робіт: дорогу їм перерізав земляний насип, який, здавалося, з’явився зовсім недавно. Філіпа вразила жахлива здогадка.
Вони повернули вбік і їхали уздовж валу, аж доки знайшли прохід. За валом Філіп побачив рів, засипаний біля проходу, щоб можна було його перейти.
Філіп спитав:
— Оце ти й хотів показати?
Вільям тільки кивнув у відповідь.
Підозри підтвердилися: Валер’ян будував замок. Філіп почувся розчавленим.
Він пустив коня вперед і перетнув рів, а Вільям поїхав за ним. Рів і насип оточували верхню частину пагорба. За ровом стояв кам’яний мур у два-три фути[95] заввишки. Його явно ще не добудували, адже, зважаючи на неабияку ширину, він мав бути дуже високим.
Валер’ян будував замок, однак на будівництві не було робітників, інструментів, стосів каміння або деревини. Чимало було зроблено за короткий проміжок часу, але потім роботи зупинилися. Очевидно, у Валер’яна закінчилися гроші.
Філіп сказав Вільямові:
— Жодних сумнівів, що цей замок будує єпископ.
Вільям відповів:
— Хіба Валер’ян Біґо дозволив би комусь іще будувати замок поруч зі своїм палацом?