Він заплющив одне око й подивився другим через ближній штир на дальній. Сонце світило через обидва кільця. Між штирями можна було провести ідеальну лінію зі сходу на захід. Вона й визначатиме розташування нового собору.
Том пояснив це Філіпові, відступив і дав йому подивитися на сонце через кільця на верхівках обох штирів.
— Ідеально, — сказав Філіп.
Том кивнув.
— Так і є.
— Знаєш, який сьогодні день? — спитав Філіп.
— П’ятниця.
— Крім того, сьогодні день мучеництва святого Адольфія. Господь послав нам ясний день, щоб визначити за сонцем розташування собору, в наше престольне свято. Хіба це не добрий знак?
Том усміхнувся. Зі свого досвіду він знав, що в будівельній справі старанна робота важливіша за добрі прикмети. Але він був радий за Філіпа.
— І справді, — сказав він. — Це дуже добрий знак.
Розділ 6
I
Алієна старалася не думати про це.
Усю ніч вона просиділа на холодній кам’яній підлозі каплиці, спершись спиною на стіну та вдивляючись у темряву. Попервах дівчина думала тільки про пекло, через яке щойно пройшла, але поступово біль відступив, і вона змогла зосередитися на звуках бурі: дощу, що стукотів по даху каплиці, й вітру, який завивав на бастіонах опустілого замку.
Спершу Алієна сиділа гола. Після того як ті двоє її… Коли вони закінчили, то залишили її лежати на підлозі, а Річарда — спливати кров’ю поруч із нею, самі ж сіли до столу. Вони їли й пили так, немов забули про неї, і тоді вони з Річардом скористалися нагодою і потихеньку пішли із зали. Тоді вже вирувала буря, і вони побігли через міст під рясним дощем, а потім сховались у каплиці. Але Річардові довелося негайно повернутися назад. Він мусив увійти до зали, де були ті двоє, взяти накидки, що висіли на гачку біля дверей, для себе й Алієни, і втекти, перш ніж вони встигнуть щось зробити.
Брат не розмовляв із нею, а мовчки віддав їй накидку, загорнувся у свою і сів за ярд[96] від Алієни, притулившись до тієї самої стіни. Вона потребувала, щоб хтось, хто її любить, обійняв і заспокоїв її, але Річард поводився так, немов сестра скоїла щось страшенно ганебне. Найгіршим було те, що вона почувалася так само. Алієна відчувала провину — немов вчинила щось гріховне, — тож розуміла, чому брат не хоче її втішити, не хоче навіть торкатися її.
Вона раділа холоду. Він допоміг їй відсторонитися від світу й, здавалося, навіть утамував її біль. Дівчина не могла заснути, але із часом вони обоє немов увійшли в якийсь транс і дуже довго так просиділи, нерухомі, наче мертві.
Коли буря раптом ущухла, чари розвіялися. Алієна зрозуміла, що бачить вікна каплиці — маленькі сірі плями, що з’явилися там, де раніше була суцільна пітьма. Річард підвівся й пішов до дверей. Дівчина дивилася на нього, роздратована тим, що брат порушив її спокій: вона хотіла сидіти біля стіни, аж доки замерзла б або померла з голоду, адже її тішила лише думка про мирний сон у вічному забутті. Річард відчинив двері, і тьмяне ранкове світло впало йому на обличчя.
Це видовище вивело її з трансу. Річарда тяжко було впізнати. Його обличчя набрякло так, що втратило форму, і було все вкрите засохлою кров’ю та синцями. Алієні захотілося плакати. Річард завжди вдавав із себе сміливця. Ще маленьким хлопчиком він гасав замком на уявному коні, вдаючи, що коле людей уявним списом. Батькові лицарі завжди заохочували його й прикидалися, що бояться його дерев’яного меча. Насправді ж Річард боявся навіть котячого сичання. Але вчора він зробив усе, на що був здатен, і сильно постраждав через це. Тепер вона мала подбати про брата.
Алієна повільно підвелася на ноги. Тіло боліло, але біль був не такий сильний, як учора. Вона спробувала вгадати, що зараз відбувається в донжоні. Вільям і його слуга, напевне, допили глек вина й заснули, а прокинуться, мабуть, коли добре розвидниться.
До того часу вони з Річардом мусять бути вже далеко.
Алієна пішла через каплицю до вівтаря. То була проста дерев’яна скриня, пофарбована в біле, без оздоблення. Вона обперлася на неї та сильним поштовхом зсунула вбік.
— Що ти робиш? — перелякано спитав Річард.
— Тут батькова схованка, — пояснила дівчина. — Він розповів мені про неї перед тим, як його схопили.
На підлозі під вівтарем виявився клунок з ряднини. Алієна розгорнула його. Усередині лежав великий меч із піхвами та паском і кинджал зловісного вигляду завдовжки у фут[97].