Вона говорила до тварини й гладила її кремезну шию, поки Річард затягував попругу величезного сідла. Кінь, здавалося, готовий був підкоритися.
— Будь слухняним, — твердо сказала йому Алієна, однак коня було складно надурити, і він одразу відчув паніку під її удаваним спокоєм.
Річард наблизився з вуздечкою, але кінь пирхнув і відсахнувся.
— Я тебе пригощу, — пообіцяла Алієна й сунула руку в порожню кишеню своєї накидки.
Кінь повірив. Вона простягнула порожню руку, а він опустив голову й понюхав. Дівчина відчула його шершавий язик у себе на долоні. У ту саму мить Річард накинув вуздечку та всунув між губ коневі вудило.
Алієна знову з острахом озирнулася на донжон, але там досі було тихо.
— Залазь, — наказала вона Річардові.
Він, не без зусиль, вставив ногу в стремено та сів верхи на величезного коня. Алієна відв’язала мотузку.
Тут кінь гучно заіржав.
В Алієни зайшлося серце. Цей звук могли почути в донжоні. Вільям, напевне, знав голос свого коня, ба більше — такого дорогого коня. Він міг прокинутися.
Вона стала квапливо відв’язувати другого коня. Замерзлі пальці незграбно шарпали по вузлу. Думка про те, що Вільям міг прокинутися, змусила її нервувати. Вона уявляла, як він розплющить очі, сяде, озирнеться, пригадає, де перебуває, та подумає, чому його кінь ірже. Він безперечно вийде надвір. Вона відчувала, що не може побачити його знову. Те ганебне, жорстоке й нестерпне, що він вчинив, знову повстало перед нею в усьому своєму жахітті.
— Швидше, Алі! — нетерпляче гукнув Річард.
Його кінь смикався від нетерпіння, і хлопчик ледь стримував його. Щоб той хоч трохи втомився, його треба було гнати галопом одну-дві милі[98], тільки тоді, й лише тоді, він стане слухняним. Кінь знов заіржав і пішов убік.
Алієна нарешті впоралася з вузлом. Вона вже хотіла кинути мотузку, але згадала, що тоді не матиме чим прив’язати коня знову, тому поспішно скрутила її та приторочила до сідла. Дівчина мусила також підтягнути стремена, налаштовані під Вільямового слугу, який був на кілька дюймів вищий за неї, — вона б не дотягнулася до них, коли сіла б верхи. Але натомість Алієна уявила, як Вільям спускається сходами, йде через залу, виходить надвір…
— Я не можу більше його тримати, — із зусиллям сказав Річард.
Алієна нервувала не менше за Річардового коня. Вона заскочила на жеребця. Їй було боляче сидіти, тому вся її увага зосередилася на тому, щоб утриматися в сідлі. Річард повів коня до брами, і Алієнин кінь без спонукань пішов слідом. Ноги не діставали до стремен, як вона й чекала, тому дівчина трималася колінами. Щойно вони рушили, як ззаду почувся крик.
— Ні! — вголос простогнала вона.
Алієна побачила, як Річард підштовхнув свого коня. Величезна тварина пустилася риссю. Її рисак поскакав услід. Дівчина була рада, що той наслідує бойового коня, адже вона не могла його контролювати. Річард ще раз штовхнув коня ногою і швидко пролетів через арку вартівні. Алієна знову почула крик, тепер уже ближче. Вона обернулася й побачила Вільяма зі слугою, які бігли за нею через подвір’я.
Річардів кінь був більш норовистий, тому, побачивши перед собою вільний простір, нахилив голову й понісся галопом. Вони з гуркотом проскакали по дерев’яному мосту. Алієна відчула, немов хтось тягне її за ногу, і побачила бічним зором руку, що тягнулася до попруги. Але за мить рука зникла, і вона усвідомила, що їм вдалося втекти. Її страх зник, але повернувся біль. Поки Алієна скакала галопом через поле, їй здавалося, що її ріжуть ізсередини, — як тоді, коли мерзотник Вільям оволодів нею. Вона відчула, як тепла цівка побігла по стегну. Дівчина довірилася своєму коневі й заплющила очі, силкуючись подолати біль. Але жахи вчорашнього дня знов наринули на неї, і вона знов бачила все, навіть із заплющеними очима. Вони з братом неслися через поля, і Алієна повторювала під стукіт кінських копит: «Я не пам’ятаю, я не пам’ятаю — нічого, нічого, нічого».
Її кінь повернув праворуч, і вона відчула, як він іде некрутим схилом. Алієна розплющила очі й побачила, що Річард повернув із багнистої дороги та виїхав на лісову стежку. Їй спало на думку, що брат, мабуть, хоче вморити коня, перш ніж його сповільнити. Обома кіньми буде легше правити, коли вони втомляться. Невдовзі вона помітила, що її кінь сповільнився. Дівчина відкинулася в сідлі. Кінь пішов підтюпцем, а потім — ступою. Річардів кінь усе ще був на силі й незабаром відірвався від них.
Алієна обернулася й подивилася назад, через поле. Вони віддалилися вже десь на милю[99] від замку, і дівчина не була певна, чи справді бачить дві постаті на звідному мості, що дивляться їй услід, чи то тільки здається, їм доведеться чимало пройти пішки, перш ніж знайдуть інших коней. Алієна подумала, що на якийсь час вони з братом у безпеці.