Її ноги й руки зігрілися й тепер поколювали. Кінь грів її не гірше за вогнище, немов огорнувши коконом теплого повітря. Річард нарешті сповільнив свого жеребця й розвернувся до неї. Його скакун ішов ступою і важко дмухав. Вони поїхали серед дерев. Обоє добре знали ці ліси, адже прожили поряд з ними більшу частину життя.
— Куди ми їдемо? — спитав Річард.
Алієна насупилася. А й справді, куди вони їдуть? Що їм тепер робити? Вони не мають ані їжі, ані питва, ані грошей. Вона навіть не має одягу, окрім накидки, в яку загорнута, — ані туніки, ані сорочки, ані капелюха, ані взуття. Вона мусить подбати про свого брата, але як?
Тепер Алієна розуміла, що упродовж минулих трьох місяців жила, немов уві сні. Десь підсвідомо вона знала, що її колишньому життю прийшов край, але відмовлялася визнавати це. Вільям Гамлейський немов розбудив її. Вона не сумнівалася, що він не збрехав і король Стефан справді зробив Персі Гамлея графом Ширингським, але, можливо, то було не все. Можливо, король подбав про неї та Річарда. А якщо ні — то мав би, і вони безперечно мали право звернутися до нього з клопотанням. Хай там що, їм треба їхати у Вінчестер. Там принаймні вони зможуть дізнатися, що сталося з їхнім батьком.
Раптом Алієна подумала: «Батьку, чому все полетіло шкереберть?»
Відколи не стало її матері, батько дуже дбав про неї. Алієна знала, що він приділяє їй більше уваги, ніж інші батьки приділяють донькам. Йому було прикро, бо не одружився знову, щоб хтось був їй за матір, але батько пояснював це тим, що щасливіший зі спогадами про померлу дружину, ніж якби замінив її на іншу. Алієна ж тим більше не хотіла іншої матері. Батько дбав про неї, вона дбала про Річарда, і все в них було добре.
Але ті дні назавжди минули.
— Куди ми їдемо? — знов запитав Річард.
— У Вінчестер, — сказала вона. — Ми підемо до короля.
Річард зрадів.
— Так! А коли ми розповімо йому про те, що зробили Вільям і його слуга, король, певно…
Раптом Алієну охопив неконтрольований гнів.
— Стули пельку! — закричала так, що коні аж смикнулися, а вона щосили натягнула віжки. — Ніколи не згадуй цього! — Вона аж задихалася від люті, слова застрягали в неї в горлянці. — Ми нікому не скажемо, що вони зробили, — нікому! Ніколи! Ніколи! Ніколи!
У саквах слуги вони знайшли великий шматок твердого сиру, дещицю вина у шкіряний баклазі, кресало, трохи трісок для розпалювання і фунт-другий[100] зернової суміші, що, як міркувала Алієна, призначалася для коней. Опівдні вони з Річардом з’їли сир і випили вино, поки коні скубали траву, що росла острівцями тут і там, хвойну парость і пили прозору воду з джерельця. Кровотеча в Алієни вщухла, а нижня частина живота немов заніміла.
Вони зустрічали інших подорожніх, проте Алієна наказала Річардові ні з ким не розмовляти. Здалека вони здавалися грізною парочкою, особливо Річард на великому коні та з мечем. Але той, хто перекинувся з ними хоча б кількома словами, одразу зрозумів би, що перед ним просто дітлахи, про яких нема кому подбати, і це наразило б їх на нову небезпеку. Тому вони старанно уникали інших людей.
Коли почало сутеніти, вони стали думати, де б їм зупинитися на ночівлю. Знайшли галявину біля струмка, ярдів за сто[101] від дороги. Алієна дала коням зерна, а Річард розпалив вогнище. Якби вони мали казан, то зварили б кашу з кінського зерна, а так доведеться жувати його сирим, якщо не знайдуть солодких каштанів, щоб посмажити.
Поки Алієна міркувала про це, Річард зник з очей, збираючи хмиз для багаття. Раптом за спиною в неї почувся низький голос, який її страшенно перелякав:
— Ти хто така, дівуле?
Вона закричала. Сполохані коні відступили. Алієна обернулася й побачила брудного бороданя в коричневому шкіряному вбранні. Він зробив крок до неї.
— Не підходь до мене! — заверещала вона.
— Тобі нема чого боятися, — сказав він.
Вона бачила, що за спиною незнайомця з’явився Річард із повними руками хмизу. Він стояв і дивився на них. «Витягни меч», — подумала Алієна. Проте брат, схоже, перелякався не менше за неї та розгубився. Вона відступила, намагаючись сховатися за коня.
— У нас немає грошей, — сказала вона. — У нас нічого нема.
— Я королівський вердюр, — відгукнувся незнайомець.
Алієна мало не зомліла від полегшення. Вердюр був королівським служителем, що стежив за дотриманням законів про ліс.