— Чому ж ти одразу не сказав, дурний ти чоловіче?! — спитала вона, зла сама на себе через свій переляк. — Я думала, ти розбійник!
Той здивувався й, здавалося, навіть образився, наче вона сказала щось неввічливе, але спокійно зауважив:
— А ти, я бачу, родовита леді.
— Я — донька графа Ширингського.
— А хлопчик — то, значить, його син, — сказав вердюр, хоч Річард і стояв у нього за спиною.
Річард зробив крок уперед і впустив хмиз на землю.
— Саме так, — сказав він. — А ти як звешся?
— Браян, — відповів незнайомець. — Заночувати тут збираєтеся?
— Так.
— Самі?
— Так.
Алієна знала, що його зацікавить, чому вони без супроводу, але не збиралася розповідати про це.
— І грошей не маєте, кажеш?
Алієна насупилася.
— Не віриш мені?
— О ні. У тебе шляхетні манери.
Їй здалося чи в його голосі пролунали іронічні нотки?
— Якщо ви самі й не маєте жодного пенні, то краще вам переночувати в моїй хаті. Це недалеко.
Алієна не збиралася покладатися на милість цього грубіяна. Вона саме хотіла відмовитися, коли він заговорив знову:
— Моя дружина радо нагодує вас вечерею. А ще я маю теплу надвірну будівлю, де ви зможете переночувати, якщо любите спати самі.
Дружина — то вже інша річ. Немає нічого небезпечного в тому, щоб прийняти гостинність поважної родини. Втім, Алієна досі вагалася. Але вона подумала про вогнище, миску гарячої юшки, кубок вина та солом’яну постіль із дахом над головою.
— Будемо тобі вдячні, — промовила вона. — Нам немає чим тобі відплатити — я сказала правду про гроші, — але колись ми повернемося і винагородимо тебе.
— Влаштовує, — відповів вердюр. Він підійшов до вогнища та розкидав його ногами.
Алієна й Річард сіли на коней — вони ще не встигли їх розсідлати. Вердюр підійшов до них і сказав:
— Дайте мені віжки.
Алієна не зовсім зрозуміла, чого саме він хоче, але віддала йому свої віжки, і Річард зробив те саме. Вердюр повів їхніх коней лісом. Алієна краще тримала б віжки сама, але вирішила не заперечувати.
Його оселя була далі, ніж він казав. Вони проїхали три-чотири милі[102], і, коли дісталися дерев’яного будиночка під солом’яною стріхою, було вже темно. Але за віконницями горіло світло, пахло їжею, і Алієна спішилася з відчуттям подяки.
Дружина вердюра почула коней і підійшла до дверей. Чоловік сказав їй:
— Юні лорд і леді були в лісі самі. Дай їм попити.
Він розвернувся до Алієни.
— Я подбаю про ваших коней.
Алієні не сподобався його владний тон — вона воліла б сама віддавати накази. Проте їй не хотілося розсідлувати коня, тому дівчина увійшла в дім. Усередині стояв сморід й було димно, але тепло. У кутку ремигала прив’язана корова. Алієна зраділа, що у вердюра є ще одна окрема будівля, — їй ніколи не доводилося ночувати в одному приміщенні з худобою. На вогнищі кипів казан. Вони сіли на лавку, і дружина лісничого налила їм по мисці юшки, схоже, з дичини. Побачивши Річардове обличчя, жінка була приголомшена.
— Що з тобою сталося? — спитала вона.
Річард уже розтулив рота, щоб відповісти, але Алієна випередила його.
— У нас сталося лихо, — відповіла вона замість брата. — Ми їдемо на зустріч із королем.
— Зрозуміло, — сказала лісничиха.
То була невисока жінка зі смаглявою шкірою та настороженим поглядом. Вона не стала їх більше розпитувати.
Алієна швидко доїла юшку й захотіла ще. Вона підняла свою миску. Жінка відвернулася. Це спантеличило дівчину. Невже та не розуміла, чого вона просить? Чи вона не мала більше юшки? Алієна вже збиралася суворо звернутися до неї, коли в дверях з’явився вердюр.
— Я покажу вам клуню, де ви зможете поспати, — сказав він і зняв каганець із гачка біля дверей. — Ходімо зі мною.
Вони з Річардом підвелися. Алієна звернулася до жінки:
— Мені потрібно дещо. Чи не маєш якоїсь старої сукні? У мене під накидкою нічого немає.
Це чомусь роздратувало лісничиху.
— Пошукаю, — буркнула вона.
Алієна пішла до дверей. Вердюр якось дивно подивився на неї: витріщився, немов міг прозирнути крізь її накидку, якби добре постарався.
— Веди нас! — різко сказала дівчина.
Лісничий розвернувся й вийшов.
Він повів їх навколо хати й через невеличкий город. У полохливому світлі каганця вони побачили дерев’яну будівлю — радше сарай, ніж клуню. Вердюр відчинив двері, й вони стукнули об діжку, куди з даху стікала дощова вода.