— Ходімо швидше, — сказала Алієна Річардові. — Може, встигнемо дістатися Вінчестеру до ночі.
Вони пішли стежкою до галявини, де напередодні зустріли вердюра. На місці, де вони розвели багаття, досі лежала зола. Звідти вийшли на дорогу, що вела у Вінчестер. Вони неодноразово бували у Вінчестері та знали, як туди потрапити. Коли вийшли на дорогу, змогли рухатися швидше. Підморозило, і болото, на яке дощ перетворив усі шляхи, підмерзло.
Обличчя Річарда потроху поверталося до норми. Учора він умився у холодному струмку серед лісу та змив майже всю засохлу кров. На місці мочки його вуха з’явився огидний струп. Губи й досі були набряклі, але одутлість з обличчя потроху сходила. Однак сліди побоїв ще не загоїлися, і він мав доволі страшний вигляд. Утім, це було незайвим.
Алієні бракувало тепла коня. Та завдяки швидкій ході вона не мерзла, хіба що руки затерпли — ранок був холодний. Опівдні трохи потеплішало. Вона зголодніла та пригадала, що тільки вчора їй було байдуже, чи поїсть вона колись і чи зігріється. Але їй не хотілося про це думати.
Коли вони чули коней чи бачили людей, то ховалися в лісі, поки подорожні не зникали вдалині. Ідучи через села, ні до кого не говорили. Річард готовий був попросити якоїсь їжі, але Алієна йому не дозволяла.
О другій половині дня до місця призначення залишалося кілька миль, і ніхто не потривожив їх. Алієна подумала, що, врешті-решт, не так уже й складно уникати неприємностей, і саме тоді побачила, як з-за кущів з’явився якийсь чоловік і став перед ними на безлюдній дорозі.
Вони не мали часу сховатися.
— Ідемо далі, — сказала Алієна Річардові, але чоловік перегородив їм дорогу, і довелося зупинитися.
Алієна обернулася назад, сподіваючись втекти, але з лісу, ярдів за десять-п’ятнадцять[103] від них, з’явився ще один і відрізав їм шлях для відступу.
— Хто це нам зустрівся? — гучно спитав той, що стояв перед ними.
То був огрядний червонопикий чолов’яга зі здоровезним пузом і бридкою скуйовдженою бородою. У руці він тримав важку палицю. Алієна не сумнівалася, що це розбійник. З його обличчя було видно, що він готовий до будь-якої жорстокості, і страх скував її серце.
— Облиш нас, — мовила вона благальним тоном. — У нас нічого немає.
— Я так не сказав би, — відповів той і зробив крок до Річарда. — Це, схоже, файний меч, за нього дадуть кілька шилінгів.
— Він мій! — запротестував Річард голосом переляканої дитини.
«Усе марно, — подумала Алієна. — Ми безсилі. Я — жінка, а Річард іще хлопчик, і ці люди можуть зробити з нами все, що хочуть».
Огрядний чоловік раптово спритним рухом заніс палицю та вдарив Річарда. Той намагався ухилитися, але нападник, який цілив у голову, вдарив його по плечу. Пузань був дужий і вдарив так сильно, що Річард упав.
Тут Алієні урвався терпець. Її жорстоко та несправедливо зганьбили й пограбували, вона мерзла, голодувала та майже не контролювала себе. Її меншого брата побили мало не до смерті менш ніж два дні тому, і цей удар палицею розлютив її. Вона втратила всю свою поміркованість і осторогу. Не усвідомлюючи, що робить, Алієна вихопила кинджал з рукава, кинулася на розбійника, штрикнула його в пузо й прокричала:
— Облиш його, псюро!
Вона заскочила його зненацька. Накидка розбійника розчахнулася, коли він бив Річарда, а руки були зайняті палицею. До того ж він не чекав нападу від юної дівчини, яка здавалася зовсім беззбройною. Кинджал пропоров вовну його накидки, полотно нижньої сорочки і встромився в тугу шкіру його кендюха. Алієна на мить завагалася: думка про те, що вона зараз заріже живу людину, нажахала її. Але страх зміцнив її рішучість, і вона штрикнула кинджалом у його м’яке черево, а усвідомивши, що того може бути замало, щоб його вбити, і він здатен буде помститися їй, устромила його аж до руків’я.
Раптом грізний, певний у собі, жорстокий чолов’яга перетворився на перелякану поранену тваринку. Він скрикнув від болю, впустив палицю й подивився на кинджал, що стирчав з його тіла. Алієна миттю зрозуміла, що рана не смертельна, і з острахом відсахнулася. Розбійник подався назад. Вона раптом згадала про другого бандита в себе за спиною, і її охопила паніка: він, напевне, захоче помститися за свого товариша. Алієна вчепилася в руків’я кинджала та смикнула. Розбійник намагався відвернутися від неї, тому вона потягнула кинджал убік і відчула, як той розпоров йому живіт. Кров бризнула їй на руки, і розбійник упав. Вона розвернулася з кинджалом у руці та подивилася на другого чоловіка, а Річард тим часом витягнув із піхов меч.