Вона навчила Джека всього, що сама дізналась у батьківській домівці про зброю та полювання. Потім вона передала йому те, що перейняла від черниць: навчила читання й письма, музики й ліку, французької та латини, малювання і навіть біблійних історій. І, нарешті, довгими зимовими вечорами вона переказувала синові спадщину француза, який знав легенд, віршів і пісень більше за всіх на світі…
Том не повірив, що хлоп’яга Джек вміє читати й писати. Сам він міг написати своє ім’я та ще кілька слів — наприклад, «пенс», «ярд» і «бушель». Агнеса, дочка священника, вміла більше, хоча писала повільно й насилу, висолопивши язика. Але Альфред не спроможний був написати жодного слова й ледь умів прочитати власне ім’я, а Марта й на таке не була здатна. Як ця недоумкувата дитина могла бути більш грамотною за всю Томову сім’ю?
Елена наказала Джекові щось написати, той розрівняв пилюку на землі та надряпав якісь літери. Том упізнав перше слово — «Альфред», а решту не розібрав і почувався дурнем; Елена помітила його збентеження та прочитала написане вголос:
— Альфред більший за Джека.
Хлопець швидко намалював дві фігури, і, хоч малюнок був дуже примітивний, можна було розрізнити широкі плечі та незграбну статуру більшої та худорлявість і усмішку меншої з них. Том, який і сам мав хист до малювання, був приголомшений простотою і майстерністю цієї замальовки на пилу.
Однак малий здавався недоумком.
Елена вгадала Томові думки й зізналася, що й сама недавно стала усвідомлювати це. Джек ніколи не був у компанії інших дітей, та й взагалі інших людей, окрім матері, тому й виріс немов дика тваринка. Попри всі свої вміння, він не знав, як поводитися в присутності людей. Саме тому мовчав, вдивлявся та хапав щось із рук.
Мовивши це, Елена вперше здалася вразливою. Вираз непохитної самовпевненості зник, і Том побачив, що вона стурбована та розгублена. Вона мусила повернутися в суспільство заради Джека, але як? Якби вона була чоловіком, то могла б спробувати умовити якогось лорда дати їй ферму, особливо якби переконливо збрехала, що повернулася з паломництва в Єрусалим або Сантьяго-де-Компостелу. Часом траплялися жінки-фермерки, але то завжди були вдови з дорослими синами. Жоден лорд не дав би ферму жінці з малою дитиною. Ніхто не найняв би її робітницею ані в місті, ані на селі, до того ж вона не мала де жити, а чорноробам зазвичай житла не давали. Вона була ніким.
Том співчував їй. Вона віддала своїй дитині все, що могла, але того було замало. Однак він не бачив виходу з її біди. Хай прекрасна, винахідлива та незламна, вона була приречена провести решту днів, ховаючись у лісі зі своїм диваком-сином.
Агнеса, Марта й Альфред повернулися. Том тривожно глянув на Марту, але в доньки був такий вигляд, ніби найгірше, що з нею будь-коли траплялося, це вмивання. На певний час майстер цілком заглибився в проблеми Елени, але тепер пригадав і власні злидні: він був без роботи, а його свиню вкрали. День ішов до вечора. Том почав збирати їхнє манаття.
— Куди прямуєте? — спитала Елена.
— У Вінчестер, — відповів Том. У Вінчестері був замок, палац, кілька монастирів і, що найважливіше, — собор.
— Солсбері ближче, — сказала Елена. — Коли я була там востаннє, в місті збиралися перебудовувати собор — хочуть збільшити його.
У Тома аж серце підстрибнуло. Саме цього він і прагнув. Якби він здобув роботу на будівництві собору, то зміг би нарешті стати старшим майстром.
— У якому напрямку Солсбері? — нетерпляче спитав він.
— Ідіть назад, звідки прийшли, милі три-чотири[21]. Пам’ятаєте розвилку на дорозі, де ви повернули ліворуч?
— Так — біля ставка з гнилою водою.
— Саме так. Права стежина веде в Солсбері.
Вони зібралися йти. Агнесі не сподобалася Елена, але вона спромоглася ввічливо сказати:
— Дякую за те, що допомогла подбати про Марту.
Елена всміхнулася, але очі в неї були сумні.
За кілька хвилин Том озирнувся. Елена стояла на місці й дивилася їм услід, широко розставивши ноги та прикривши очі рукою, а чудний хлопчик тримався позаду. Том помахав їй, і вона помахала у відповідь.
— Цікава жіночка, — сказав він Агнесі.
Дружина промовчала.
Альфред мовив:
— Хлопчик у неї дивний.
Вони йшли під низьким осіннім сонцем. Том гадав, яке те Солсбері, — він зроду там не бував. У ньому вирувала радість. Звісно, він мріяв збудувати собор з порожнього місця, але то була рідкість: усі здебільшого покращували, розширювали або частково перебудовували старі будівлі. Проте він задовольнився б і тим, якби колись йому дозволили будувати за його власним проектом.