В’язницю облаштували в занедбаній будівлі, яка колись, напевне, належала одному з придворних — лорду-канцлеру або управителю, — аж поки стала занепадати. Верхній поверх, де раніше розташовувалася зала, був цілком зруйнований, позбувшись більшої частини даху. Уцілів тільки підвал. Вікон не було — лише великі дерев’яні двері, оббиті цвяхами. Вони були прочинені. Поки Алієна вагалася, повз них пройшла вродлива жінка середнього віку, вдягнена в недешевий плащ, відчинила двері й увійшла всередину. Алієна з Річардом пішли слідом.
У похмурому приміщенні смерділо старим брудом і гниттям. Унизу колись була комора, але пізніше її розділили на менші кімнати наспіх зведеними стінами з кругляків. Десь у глибині монотонно стогнав чоловік — немов чернець, що бурмоче молитву в порожній церкві. Одразу за дверима був невеличкий коридор, де стояв стілець, стіл, а посередині горіло вогнище. Здоровань із недоумкуватим виразом обличчя та мечем на паску апатично підмітав підлогу. Він подивився на вродливу жінку та привітав її.
— Доброго ранку, Меґ.
Та дала йому пенні й зникла в темряві. Він перевів погляд на Алієну з Річардом.
— Що треба?
— Я прийшла провідати батька, — відповіла Алієна. — Він — граф Ширингський.
— Ні, не граф, — сказав тюремник. — Тепер він просто Варфоломій.
— До біса твої зауваження, тюремнику. Де він?
— Скільки грошей маєш?
— Я не маю нічого, тож не випрошуй хабаря.
— Якщо не маєш грошей, то й батька не побачиш.
Він знову заходився підмітати.
Алієна мало не закричала. Вона була за кілька ярдів[104] від свого батька, але не могла з ним побачитися. Тюремник був кремезний і озброєний, вони б його не здолали, а грошей не мали. Алієна стривожилася, коли побачила, як та жінка, на ім’я Меґ, дала йому пенні, але вирішила, що то за якусь особливу послугу. Вочевидь ні: то була ціна допуску.
Вона сказала:
— Я дістану пенні та принесу, щойно зможу. Але дай нам хоч побачити його, на кілька хвилин.
— Спершу дістань пенні, — відповів тюремник, повернувся до неї спиною та продовжив свою справу.
Алієна ледь стримувала сльози. Вона хотіла крикнути щось батькові, але усвідомила, що той може стривожитись, якщо недочує, та хвилюватиметься, не розуміючи, що відбувається. Дівчина пішла до дверей, почуваючись відчайдушно безсилою.
На ґанку вона обернулася.
— Як він? Можеш хоча б це сказати? З ним усе добре?
— Ні, — відповів тюремник. — Він помирає. А тепер — геть звідси.
Алієна вийшла навпомацки, сльози заливали їй очі. Побрела наосліп, наштовхнулася на щось — вівцю чи свиню — і мало не впала. Зайшлася плачем. Річард узяв її за руку, і вона дозволила йому вести себе. Вони вийшли через головну браму, пройшли повз хати й городи передмістя й нарешті опинилися на галявині та сіли на пень.
— Мені страшно, коли ти плачеш, Алі, — жалісно сказав Річард.
Алієна постаралася опанувати себе. Принаймні вона знайшла батька. Дізналася, що він хворий: грубий тюремник, мабуть, перебільшував важкість його стану. Їй треба було лише знайти пенні — тоді вона зможе поговорити з батьком, дізнатися все достеменно та спитати, чим здатна зарадити — і Річардові, і йому.
— Як нам дістати пенні, Річарде? — спитала вона.
— Я не знаю.
— Нам нема що продати. Ніхто не позичить нам грошей. Красти ти не вмієш…
— Можна просити милостиню, — запропонував Річард.
То була слушна думка. Вони побачили заможного селянина, який їхав в напрямку замку на кремезному чорному поні. Алієна скочила на ноги й побігла до дороги. Коли селянин порівнявся з нею, вона сказала:
— Сер, дайте мені пенні.
— Пішла геть, — прогарчав той і пустив поні риссю.
Вона повернулася до пенька й понуро мовила:
— Жебраки зазвичай канючать їжу або старий одяг. Ніхто не дає їм грошей.
— А де люди беруть гроші? — спитав Річард. Він, очевидно, вперше замислився про це.
Алієна сказала:
— Король бере гроші з податків. Лорди — з ренти. Священники — з десятини. Купці продають товар. Ремісникам платять за роботу. Селянам не потрібні гроші, бо вони мають поля.
— Підмайстрам теж платять.
— І робітникам. Ми теж можемо працювати.
— На кого?
— У Вінчестері багато майстерень, де вичиняють шкури й виготовляють тканину, — сказала Алієна й знову відчула надію. — У містах добре шукати роботу.