Церква була з найбідніших. Жодних меблів, окрім вівтаря, а стіни оздоблені лише грубими малюнками по білених вапном дерев’яних стінах. У куті мерехтіла самотня свічка під дерев’яною фігуркою, яка, напевне, мала зображати архангела Михаїла. Тріумф Алієни дещо зіпсувало усвідомлення того, що п’ять фунтів були непереборною спокусою для такої нужденної людини, як отець Ральф, але вона гнала від себе співчуття.
Підлога була земляною, але за вівтарем лежала велика кам’яна плита. То була доволі очевидна схованка, але нікому не спало б на думку грабувати таку бідну церкву. Алієна стала на коліно та штовхнула каменюку. Та була дуже важка й не зрушила з місця. Річард не здатен був нескінченно пильнувати Ральфа. Той міг утекти й покликати на допомогу, і тоді Алієна мусила б доводити, що гроші належать їм. І то було б ще пів біди після того, як вона напала на священника та вдерлася в церкву. Вона розуміла, що порушила закон, і від того їй стало тривожно.
Цей нервовий трепет додав їй сил. Потужним поштовхом вона зсунула каменюку на дюйм-другий[105]. Під нею відкрилася яма у фут[106], завглибшки. Алієні вдалося ще трохи відсунути плиту. У ямі лежав широкий шкіряний пасок. Вона запустила в сховок руку й дістала пасок.
— Знайшла! — сказала вголос.
Алієна несамовито зраділа тому, що здолала підступного священника та повернула батькові гроші. Однак коли вона підвелася, зрозуміла, що перемога неповна: пасок був підозріло легкий. Вона розстібнула його та порахувала монети. Їх було лише десять. Десять безантів дорівнювали одному фунту срібла.
Куди поділася решта грошей? Отець Ральф їх витратив! Її знов охопила лють. Підступний священник витратив чотири п’ятих із того, що залишив їм батько, а це був увесь їхній статок. Вона вийшла із церкви, вимахуючи паском. Надворі на дівчину глянув якийсь перехожий — з таким острахом, немов помітив погрозу в неї на обличчі. Вона не звернула на нього уваги й повернулась у хату священника.
Річард стояв над отцем Ральфом, приставивши йому до горлянки меч. Алієна ввійшла та крикнула:
— Де решта батькових грошей?
— Нема, — прошепотів священник.
Вона стала на коліна й приставила кинджал йому до обличчя.
— Куди вони поділися?
— Я їх витратив, — зізнався він хрипким зі страху голосом.
Алієні хотілося зарізати його або втопити в річці, але від того вже не було б жодної користі. Він сказав правду. Вона подивилася на перевернуте барильце: пияк міг вижлуктати чимало пива. Її аж розривало від розчарування.
— Я відрізала б тобі вухо, якби за нього дали хоч пенні, — прошипіла Алієна.
Старий дивився на неї так, немов чекав, що вона відітне йому вухо, незалежно від того, чи варте воно чогось.
Річард із тривогою сказав:
— Він однаково протринькав гроші. Забирай те, що лишилося, і ходімо звідси.
Алієна неохоче визнала, що він має рацію. Її лють почала випаровуватися, залишаючи по собі гіркий осад. Вони нічого не досягнуть залякуванням цього священника, а що довше лишатимуться тут, то ймовірніше, що хтось прийде, і тоді їм буде непереливки. Алієна підвелася.
— Ну гаразд, — сказала вона, поклала золоті монети назад у пасок і застебнула його в себе на поясі під накидкою.
Алієна вказала пальцем на отця Ральфа.
— Одного дня я повернуся і вб’ю тебе, — випалила вона й вийшла.
Дівчина рушила широкими кроками по вузенькій вулиці. Річард поспішно наздогнав її.
— Алі, ти неймовірна! — сказав він із захопленням. — Ти налякала його до смерті й забрала гроші!
Алієна кивнула.
— Я знаю, — гірко мовила вона, досі напружена, але тепер, коли гнів покинув її, вона почувалася спустошено й сумно.
— Що ми купимо? — жваво спитав брат.
— Якоїсь їжі в дорогу.
— Хіба ми не купимо коней?
— На фунт — навряд чи.
— Треба купити тобі чоботи.
Вона думала про це. Деревняки мучили її, а йти босоніж було надто холодно. Ось тільки чоботи коштували дорого, і вона не хотіла так швидко витрачати гроші.
— Ні, — вирішила дівчина. — Ще кілька днів проживу без чобіт. Краще заощадимо.
Річард був розчарований, але не наважився заперечувати.
— Що ми купимо поїсти?
— Кінський хліб, твердий сир і вино.
— Нумо купимо пирогів.
— Це надто дорого.
— О-о! — На мить він замовкнув, а потім сказав: — Ти страшенно сердита, Алі.
Алієна зітхнула.
— Я знаю.
«Що зі мною? — думала вона. — Я мала б пишатися собою. Я втекла із замку, захистила брата, знайшла батька, повернула наші гроші. І ще встромила кинджал в огрядне черево розбійника, змусила брата прикінчити його й погрожувала священникові розпеченою головнею, готова випалити йому очі».