— Той самий Роджер — він і єпископ, і каштелян.
«Ясна річ», — думав Том. Він уже чув про впливового Роджера Солсберійського, який здавна був наближеним короля.
Вони минули браму й увійшли в місто. Навколо було стільки будинків, людей і тварин, що, здавалося, кріпосний вал зараз лусне, і всі вони посиплються в рів. Дерев’яні хатини стояли стінка до стінки, тулились одна до одної, немов роззяви на повішенні. Кожен клаптик землі для чогось використовувався. Там, де між будинків був прохід, влаштовувалося мешкання — без вікон, бо майже на весь фасад ліпилися двері. Туди, де місця забракло б навіть для найменшої халупи, вклинювалася ятка, де продавали ель, хліб чи яблука; а там, де було затісно й для цього, з’являлося стійло, хлів, гноївня або просто діжка з водою.
Крім того, стояв страшенний шум. Дощу було несила заглушити галас у ремісничих майстернях, вигуки коробейників, привітання, торги, сварки, іржання, гавкіт і вереск тварин.
Намагаючись перекричати шум, Марта спитала:
— Чим так смердить?
Том усміхнувся. Донька вже два роки не бувала в місті.
— Це запах людей, — відповів він.
Вулиця була лише трохи ширша за віз, але візник не зупиняв волів, побоюючись, що ті більше не зрушать з місця; він підганяв їх, не зважаючи на перешкоди, і тварини сунули крізь натовп, без розбору відштовхуючи то лицаря верхи на бойовому коні, то лісничого з луком, то грубого ченця на поні, зброєносців, жебраків, домогосподарок і повій.
Віз наздогнав старого вівчаря, що намагався тримати купи невеличку отару. Том зрозумів, що в місті, напевно, базарний день. Коли віз порівнявся з вівчарем, одна вівця рвонула у відчинені двері пивниці, і за якусь мить уся отара вже була всередині, перекидаючи столи, стільці та кухлі.
Під ногами в них вирувало море з бруду та сміття. Том подивився, як дощ лупить по дахах, як перетворюється на потоки, та прикинув ширину канави, яка відвела б воду з вулиці. Він подумав, що в сильну зливу цією вулицею можна плавати в човні.
Ближче до вершини пагорба, де височів замок, вулиця розширялася. Там стояли кам’яні будинки, один-два потребували дрібного ремонту. Вони належали майстрам і купцям, які на першому поверсі облаштовували майстерні та крамниці, а на другому — свої мешкання. Роздивляючись товари, виставлені на продаж, Том дійшов висновку, що місто заможне. Ножі та горщики потрібні всім, але тільки багаті люди купують хустки з вишивкою, паски з прикрасами та срібні пряжки.
Перед замком візник повернув праворуч, і Том з родиною рушили слідом. Вулиця вигиналася навколо замкового валу. Вони минули ще одну браму, і метушня міста залишилася позаду — так само раптово, як і з’явилася, — а навколо постало вже інше сум’яття: гарячкова, але впорядкована коловерть будівництва.
Вони опинилися на подвір’ї собору, за муром. Його територія охоплювала всю північно-західну чверть розташованого колом міста. Якусь мить Том стояв на місці, вбираючи в себе те, що бачив. Сам вид, звуки й запахи будівництва радували його так само, як інших тішить погожий день. Коли вони прийшли слідом за возом, ще два виїхали звідти порожняком. У будах, що тулилися до церковних стін, каменярі обтісували брили залізними зубилами та здоровезними дерев’яними молотами, щоб створити елементи майбутніх цоколів, колон, капітелей, стовпів, підпор, арок, вікон, лежнів, бельведерів і парапетів. Посеред двору, віддалік від інших будівель, стояла кузня, і крізь відчинені двері виднівся вогонь; по всьому подвір’ю розносилися удари молота по ковадлу — то коваль робив нові інструменти на заміну тим, що зношували каменярі. Більшості це здавалося б хаосом, але Том бачив великий і складний механізм, яким йому так кортіло керувати. Він знав, що робить кожен з робітників, і міг миттю оцінити, на якому етапі будівництво: зараз будувався східний фасад.
Уздовж східної частини, на висоті двадцяти п’яти — тридцяти футів[22]тяглося риштовання. Муляри на ґанку чекали, поки вщухне дощ, але чорнороби жваво бігали сходами з камінням на плечах. Вище, на дерев’яному каркасі даху, працювали бляхарі, які повзали, немов павуки, і прибивали свинцеві листи до балок та прилаштовували ринви й жолоби.
Том із жалем усвідомив, що будівлю майже завершено. Роботи триватимуть ще роки зо два — і якби йому вдалося влаштуватися сюди, цього строку було б замало, щоб стати старшим муляром, не кажучи вже про старшого майстра. Хай там як, він погодився б і на це, якби хтось запропонував, адже наближалася зима. Якби вони мали свиню, то пережили б зиму і так, але тепер Том мусив знайти роботу.
Вони пішли за возом уздовж огорожі — туди, де складали каміння. Воли з вдячністю схилилися до поїлки. Візник гукнув до муляра, що проходив неподалік: