Вони вирушили з Кінгзбриджу на світанку. Коли йшли лісом, дерева, що схилялися над дорогою, змусили Тома замислитися про колони нового собору. Листя на деревах лише починало зеленіти. Тома вчили прикрашати опори спіралями чи зиґзаґами, але тепер йому спало на думку, що орнамент у вигляді листя буде дуже ефектним.
Вони взяли непоганий темп і в другій половині дня вже наблизилися до каменярні. На свій подив, Том почув удалині звуки, немов хтось бив по каменю чимось металевим — наче там хтось працював. Фактично каменярня належала графу Ширингському — Персі Гамлейському, — але король дозволив Кінгзбриджському пріорату видобувати там камінь для собору. «Напевне, — розмірковував Том, — граф Персі надумався видобувати каміння для власної вигоди одночасно з пріоратом. Король, мабуть, не заборонив йому, але це створить чимало незручностей».
Коли вони підійшли ближче, Отто — смаглявий грубий чоловік — насупився, почувши цей звук, але промовчав. Інші почали стурбовано бурмотіти один до одного. Том не зважав на них і пішов швидше. Йому кортіло швидше дізнатися, що там відбувається.
Дорога повернула в невеличкий лісок і вперлась у пагорб. Він, власне, і був каменярнею: збоку від нього немов відкусили шматок — то були сліди роботи каменярів у минулому. Томові здавалося, що працювати тут буде нескладно: пагорб зручніший за копальню, адже спускати каміння легше, ніж підіймати його з ями.
У каменярні хтось працював, у цьому не було жодних сумнівів. Біля підніжжя пагорба стояла хижка, вгору тягнулося міцне риштовання футів у двадцять[107] заввишки, а поряд лежала купа каміння, що чекало, поки його заберуть. Том побачив щонайменше десятьох каменярів. Біля хижки стояли два воїни із суворими обличчями, які кидали каміння в діжку.
— Мені це не подобається, — сказав Отто.
Томові це теж не подобалося, але він старався здаватися спокійним. Зайшов у каменярню впевнено, немов господар, і швидко пройшов повз двох воїнів. Ті підхопилися на ноги з дещо винуватим виглядом, притаманним вартовим, які знудилися на багатоденній варті. Том швидко глянув на їхню зброю: кожен мав меч і кинджал, обидва були вдягнені в жилети з грубої шкіри, але без обладунку. У Тома був лише мулярський молот на паску. Він не готувався до бою. Будівник мовчки пішов просто на тих двох, але в останню мить повернув убік, обійшов їх і попрямував до хижки. Вартові непевно подивилися один на одного: якби Том мав дрібнішу статуру й не мав молота, вони зупинили б його більш рішуче, але тепер було запізно.
Том увійшов у хижку. То була простора дерев’яна будівля з комином. На стінах висіли новенькі інструменти, а в кутку стояв камінь — щоб їх гострити. Два каменярі сиділи на масивній дерев’яній лавці та обтісували каміння сокирами.
— Вітаю, браття, — привітався Том, як було заведено серед ремісників. — Хто тут старший майстер?
— Я старший каменяр, — сказав один. — Звуся Гарольд Ширингський.
— Я — старший майстер-будівник Кінгзбриджського собору. Мене звуть Том.
— Вітаю, Томе Будівнику. Що привело тебе сюди?
Перед тим як відповісти, Том роздивився Гарольда. То був блідий, вкритий пилом чоловік із маленькими сіро-зеленими очима, які він мружив, коли говорив, немов старався змахнути кам’яний пил. Він невимушено прихилився до верстака, але був не такий спокійний, як хотів здаватися.
Гарольд був схвильований, насторожений і явно щось передчував. «Він чудово знає, чому я тут», — подумав Том.
— Я привів свого старшого каменяра працювати тут.
Воїни увійшли слідом за Томом, а Отто і його люди стояли в них за спинами. Кілька Гарольдових робітників також увійшли поцікавитися, що відбувається.
Гарольд сказав:
— Каменярня належить графові. Якщо хочеш брати тут каміння — маєш домовлятися з ним.
— Ні, не маю, — відповів Том. — Коли король віддав каменярню графові Персі, він також дав Кінгзбриджському пріоратові право брати тут камінь. Нам не потрібні нічиї дозволи.
— Але ми не зможемо працювати тут усі, правда ж?
— Думаю, зможемо, — мовив Том. — Я не хотів би позбавити твоїх хлопців роботи. Тут достатньо каменю — вистачить не на один собор. Нам треба домовитися, як ужитися тут разом.
— Я не згодний, — сказав Гарольд. — Я працюю на графа.
— А я працюю на Кінгзбриджського пріора, і мої люди почнуть роботу завтра, хочеш ти того чи ні.
Тут заговорив один із воїнів.
— Ти не працюватимеш тут — ані завтра, ані коли-небудь іще.
До цієї миті Том чіплявся за думку, що Персі, хоч і порушив королівський едикт і почав сам розробляти каменярню, піддасться тискові, дотримається угоди й дозволить пріоратові видобувати камінь. Але, очевидно, цим воїнам наказали не пускати сюди монастирських каменярів.