Судячи з голосу, його дратувала готовність Ремігія погодитися з тим, що будівництво буде відкладене. Філіп відчував те саме. Мілій повів далі:
— І це не єдина наша проблема. Коли знайдемо короля, ми маємо переконати його вислухати нас. Це може забрати кілька тижнів. Потім він може дати Персі можливість висловитися — знов очікування…
— Які аргументи можуть бути в Персі? — роздратовано спитав Ремігій.
Мілій відповів:
— Не знаю, але він, напевне, щось вигадає.
— Але ж король, врешті-решт, має дотримати власного слова.
Тут почувся інший голос.
— Я не був би такий певний.
Усі обернулися. То мовив брат Тімоті, найстарший чернець у пріораті. Дрібний, скромний чоловік, він говорив рідко, але коли казав щось, усі дослухались.
Часом Філіпові здавалося, що він мав би стати пріором. Зазвичай під час зборів капітулу Тімоті сидів напівсонний, але зараз нахилився вперед, а його очі горіли переконанням.
— Король — заручник певного моменту, — повів він. — Йому постійно хтось загрожує: то бунтівники у власній країні, то сусідні монархи. Йому потрібні союзники. Граф Персі — впливова людина, що має чимало лицарів. Якщо королеві буде потрібен Персі саме тоді, коли ми звернемося з нашою скаргою, він відмовить нам, незалежно від того, праві ми чи ні. Є лише один справедливий суддя, і це — Господь.
Він сів, обперся на стіну й напівзаплющив очі, немов його зовсім не цікавило, як сприйняли його промову. Філіп приховав усмішку: Тімоті точно виклав його власні побоювання щодо королівської справедливості.
Ремігій не хотів відмовлятися від перспективи тривалої захопливої подорожі до Франції та відвідання королівського суду, але не міг суперечити логіці Тімоті.
— Що ще ми можемо зробити? — спитав він.
Філіп не міг сказати напевне. Шериф навряд чи захоче втручатися в цю справу: Персі став надто впливовим, щоб підкоритися звичайному шерифові. Єпископові також не можна було довіряти. Ситуація здавалася безвихідною, але Філіп не збирався миритися з поразкою. Він має забрати каменярню, ось тільки як?
І тут дещо спало йому на думку.
— Хвилинку, — сказав він.
Для цього знадобляться всі здорові ченці з монастиря… Усе треба ретельно продумати — немов бойову операцію, тільки без зброї… І ще їм потрібні харчі на два дні…
— Я не певен, чи це спрацює, але варто спроби, — почав він. — Послухайте.
І Філіп розповів їм свій план.
Вони вирушили майже одразу: тридцять монахів, десятеро послушників, Отто Чорнопикий і його каменярі, Том Будівник та Альфред, а з ними — віз, запряжений двома конями. Коли стемніло, вони запалили ліхтарі, щоб освітлювати шлях. Опівночі зупинилися поїсти на швидку руку приготовлені на кухні курку, хліб і вино. Філіп був переконаний, що важка робота має винагороджуватися смачною їжею. Дорогою вони заспівали відправу, яку повинні були відслужити в пріораті.
Раптом Том Будівник, який вів їх, дав знак зупинитися. Він сказав Філіпові:
— Ми за милю[110] від каменярні.
— Добре, — відповів Філіп і розвернувся до монахів. — Скидайте деревняки та взувайте повстяники. — Він сам зняв сандалі й натягнув м’які повстяники — такі самі, які взимку носили селяни.
Пріор покликав двох послушників.
— Едварде й Филимоне, залишайтеся тут з кіньми та возом. Стійте тихо й чекайте на світанок, а потім приєднаєтеся до нас. Зрозуміло?
— Так, отче, — відповіли вони в унісон.
— А всі інші, — сказав Філіп, — ідіть за Томом Будівником, у повній тиші.
Вони рушили.
Війнув легкий західний вітерець. Шерхіт дерев заглушив дихання п’ятдесяти людей і човгання п’ятдесяти пар повстяників. Філіп напружився. Тепер, коли вони були готові діяти, його план здавався йому дещо безумним. Він подумки помолився про успіх.
Дорога повернула ліворуч, і у мерехтливому світлі ліхтарів з’явилася дерев’яна хижка, стос необробленого каміння, драбини й риштовання, а позаду — пагорб, спотворений білими шрамами, що залишили роки видобування каменю. Філіп раптом подумав, що в робітників, які сплять у хижці, можуть бути собаки. У такому разі ченці втратять перевагу, яку їм давала несподіванка, і весь їхній задум опиниться під загрозою. Але відступати було пізно.
Вони пройшли повз хижку. Філіп затамував подих, зі страхом чекаючи на какофонію собачого гавкоту. Однак було тихо.
Пріор зупинив своїх людей біля підніжжя риштовання. Філіп пишався тим, як тихо їм вдалося підійти. Людям важко було дотримуватись тиші, навіть у храмі. Напевне, вони надто боялися й тому мовчали.