— Алілуя! — несамовито заволав пріор і зістрибнув зі стіни.
— Мерщій! — гукнув він Мілієві. — Забери всіх монахів з роботи — вони мають керувати новоприбулими. Перекажи кухарям спекти якомога більше хліба та викотити ще кілька діжок пива. Потрібні ще заступи й відра. Вони повинні почати працювати до прибуття єпископа Генріха!
Упродовж наступної години Філіп був шалено зайнятий. Спершу, щоб прибрати людей з подвір’я, він відправив сотню чи більше носити матеріали від річки. Щойно Мілій зібрав ченців, які мали керувати робітниками, пріор почав відправляти людей у котлован. Невдовзі в них закінчилися заступи, діжки та відра. Філіп наказав принести з кухні всі казани, а декого з прибулих поставив робити грубі короби з дощок і плести кошики — щоб виносити землю. Бракувало драбин і підіймальних механізмів, тому довелося влаштувати східці наприкінці найбільшої частини котловану, щоб люди могли спускатися в нього й підійматися звідти.
Філіп зрозумів, що не подумав, куди дівати ту величезну кількість ґрунту, що зараз підіймали з котловану. Тепер було запізно міркувати про це, тому він розпорядився звалювати землю на кам’янисту галявину біля річки — може, завдяки цьому там можна буде щось вирощувати. Коли він віддавав цей наказ, до нього в паніці прибіг кухар Бернард зі словами, що вони можуть нагодувати не більше ніж дві сотні людей, а їх уже зібралося близько тисячі.
— Розведіть вогнище на кухонному подвір’ї та варіть юшку в залізному чані, — сказав Філіп. — Розведіть пиво водою. Беріть усі припаси. Накажіть селянам готувати їжу в себе по хатах. Вигадайте щось!
Він відвернувся й знов заходився віддавати накази робітникам, коли хтось поплескав його по плечу та заговорив французькою:
— Пріоре Філіпе, дозвольте відірвати вас.
То був Дін Болдвін, супровідник Валер’яна Біґо.
Філіп обернувся й побачив високих гостей — усі були верхи, в розкішному вбранні. Вони приголомшено спостерігали сцену, що розгорталася перед ними. Серед них був і єпископ Генріх — присадкуватий чоловік з роздратованим виразом обличчя. Його монаша зачіска різко контрастувала з прикрашеною вишивкою багряною накидкою. Поруч із ним був єпископ Валер’ян, вбраний, як завжди, в чорне. Його збентеження не здатний був приховати навіть одвічний вираз холодної зневаги. З ними також був Персі Гамлейський, його дужий син Вільям і гидка дружина Регана: Персі та Вільям були спантеличені, а от Регана все вже зрозуміла й тепер палала люттю.
Філіп перевів увагу на єпископа Генріха, який, на його подив, дивився на нього із щирою цікавістю. Пріор, не криючись, також став роздивлятися його. На обличчі єпископа Генріха з’явився вираз, в якому вгадувалося здивування, цікавість і щира повага. За мить Філіп наблизився до Генріха, взявся за вуздечку його коня та поцілував єпископську руку з унизаними перснями пальцями.
Генріх спішився плавним, але жвавим рухом, і його почет зробив те саме. Філіп покликав кількох монахів — поставити коней у стійло. Генріх був приблизно такого самого віку, що й Філіп, але здавався старшим через червоне обличчя та огрядну статуру.
— Отче Філіпе, — сказав він, — я приїхав перевірити доповідь про те, що ви нездатні збудувати новий собор тут, у Кінгзбриджі. — Він зробив паузу, подивився на сотні робітників, і знову перевів погляд на Філіпа. — Схоже, мене ввели в оману.
Серце у Філіпа завмерло. Генріх не міг висловитися більш однозначно: Філіп переміг.
Пріор підійшов до єпископа Валер’яна. На обличчі в того застила гримаса прихованої люті. Він розумів, що знову програв. Філіп став на коліна, схилив голову, щоб приховати переможний блиск очей, і поцілував Валер’янові руку.
Том мурував стіну із щирим задоволенням. Будівник так давно не робив цього, що навіть забув те відчуття глибокого спокою, що наринало на нього, коли він укладав камені ідеально рівними рядами та дивився, як росте стіна.
Коли добровольці почали прибувати сотнями, він зрозумів, що задум Філіпа справдиться, і захопився процесом ще сильніше. Це каміння стане частиною Томового собору, а стіна, що наразі була лише у фут[111]заввишки, здійметься до небес. Том відчув, що це початок решти його життя.
Він знав, що прибув єпископ Генріх. Наче вода від каменя, кинутого в ставок, звістка про його приїзд розійшлася хвилями в натовпі робітників: люди кидали роботу, щоб подивитися на розкішно вбраних гостей, які велично йшли через багнюку. Том не відривався від своєї справи. Єпископа, напевне, вразив натовп із тисячі робітників, які весело та вправно працювали на будівництві. Том мав справити не гірше враження. Йому завжди було складно розмовляти з людьми в пишному вбранні, але він мусив видаватися компетентним, розумним, спокійним і певним у собі — саме такою людиною, якій можна довірити клопіт великого й дорогого будівництва.