Він видивлявся відвідувачів і відклав кельму, коли високі гості наблизилися до нього. Пріор Філіп підвів єпископа Генріха до Тома, і той став на коліна та поцілував єпископові руку. Філіп сказав:
— Том — наш будівничий, якого послав нам сам Господь у день, коли згоріла стара церква.
Том знову став на коліна перед єпископом Валер’яном, а потім подивився на решту. Будівник нагадав собі, що він — старший майстер, тому не повинен бути надто підлесливим. Він упізнав Персі Гамлейського, якому колись звів до половини будинок.
— Мілорде Персі, — сказав він із поклоном, і, помітивши його потворну дружину, додав: — Міледі Регано. — Потім йому на очі потрапив їхній син. Він не забув, як Вільям мало не розтоптав Марту своїм бойовим конем і як намагався купити Елену в лісі. Хлопець був тим ще покидьком, але Том надягнув на обличчя шанобливий вираз: — І юний лорде Вільяме. Вітаю вас.
Єпископ Генріх проникливо подивився на Тома.
— Ти намалював ескіз, будівнику?
— Так, мілорде єпископе. Хочете подивитися?
— Неодмінно.
— Прошу за мною.
Генріх кивнув, і Том повів його у свою повітку, що стояла за кілька ярдів від них. Він увійшов усередину і виніс план, накреслений по гіпсу у великій дерев’яній рамі. Том прихилив його до стіни повітки та відступив.
То була делікатна мить. Більшість людей не розумілася на кресленнях, але єпископи з лордами неохоче це визнавали, тому їм треба було пояснювати задум так, щоб не явити всьому світові їхнє невігластво. Деякі ж єпископи були компетентні в цьому й могли розгніватися, якби простий будівник став їм щось пояснювати.
Том схвильовано вказав на схему та почав:
— Оце — стіна, яку я зараз будую.
— Так, це вочевидь східний фасад, — мовив Генріх. Це все пояснювало: він добре розумівся на ескізах. — Чому трансепти не мають бічних нав?
— З міркувань економії, — миттю відповів Том. — Але ми однаково не почнемо будувати їх у найближчі п’ять років, а якщо монастир і надалі процвітатиме, як став за перший рік керівництва пріора Філіпа, можна буде дозволити собі й трансепти з бічними навами.
Том водночас і відповів на запитання, і вставив добре слово про Філіпа, тож почувався доволі розумним.
Генріх схвально кивнув.
— Планувати скромно й залишати простір для розширення — це розсудливо. Покажи мені фасад.
Том дістав креслення. Він нічого не пояснював, бо знав уже, що Генріх усе зрозуміє сам. Його здогадки підтвердилися, коли Генріх сказав:
— Пропорції дуже приємні.
— Дякую, — відповів Том. Здавалося, єпископові все подобалося. Будівник додав: — Собор доволі скромний, але він буде світлішим і красивішим за старий.
— Чи довго триватиме будівництво?
— П’ятнадцять років, якщо роботи не зупинятимуться.
— Я не став би на це розраховувати. Але менше з тим. Чи можеш показати, який вигляд він матиме для того, хто стоїть зовні.
Том зрозумів єпископа.
— Зробити ескіз?
— Так.
— Звісно.
Том повернувся до стіни, яку мурував, а єпископ з почтом пішли за ним. Будівник став на коліна перед своїм соколом[112] і розрівняв шар розчину по його поверхні. Потім вістрям кельми зобразив західну частину собору. Він знав, що добре робить це. Єпископ, його супровід, ченці й робітники, що стояли неподалік, зачудовано спостерігали за Томовою роботою. Людям, які не вміли малювати, цей процес здавався магією. За кілька хвилин Том намалював західний фасад із трьома дверними арковими прорізами, вітражне вікно та вежі по боках. То був простий трюк, але він завжди справляв враження.
— Дивовижно, — сказав єпископ Генріх, коли малюнок був завершений. — Хай Господь благословить твої вміння.
Том усміхнувся. То було потужне схвалення його як майстра.
Пріор Філіп сказав:
— Мілорде єпископе, не бажаєте підкріпитися перед тим, як проведете службу?
— Радо.
Том зітхнув із полегшенням. Іспит закінчився, і він успішно його склав.
— Прошу до мого будинку, це поряд, — запросив Філіп гостей. Ті рушили за ним. Філіп стиснув Томову руку й радісно прошепотів: