— Елено, ти станеш моєю дружиною?
У неї в очах стояли сльози, але вона усміхалася.
— Так, Томе, я стану твоєю дружиною, — сказала Елена та підвела обличчя до нього.
Том притягнув її до себе та поцілував у губи. Він цілий рік мріяв про це й тепер, заплющивши очі, смакував її солодкі вуста. Її рот розтулився, і губи стали вологі. Поцілунок смакував так чарівно, що Том геть забувся. Хтось поруч сказав:
— Хлопче, гляди не з’їж її!
Том відсахнувся від неї зі словами:
— Ми ж у церкві!
— Начхати, — весело відповіла Елена і знову заходилася його цілувати.
«Філіп знову нас перехитрив», — розлючено думав Вільям, сидячи в будинку пріора, попиваючи водянисте монастирське вино та куштуючи цукати, що подали з кухні. Він не одразу оцінив блискучість і повноту перемоги Філіпа. Єпископ Валер’ян змалював ситуацію правдиво: Філіпові бракувало грошей і будівництво собору в Кінгзбриджі мало бути для нього надзвичайно тяжким.
Однак попри все хитрий монах якось прискорив процес: найняв старшого майстра, розпочав будівництво, а потім ще й залучив силу робітників, щоб обдурити єпископа Генріха. І той був вражений належним чином, тим паче що Валер’ян наперед намалював геть похмуру картину.
Чортів монах також знав, що переміг. З його обличчя не сходила тріумфальна усмішка. Він заглибився в розмову з єпископом Генріхом і жваво розповідав про породи овець і ціни на вовну, а Генріх уважно — і навіть з повагою — слухав його, грубо ігноруючи Гамлеїв, які були набагато впливовішими за якогось пріора.
Філіп пошкодує про це. Нікому не вдавалося обставити Гамлеїв і вийти сухим із води. Вони не досягнули б того, що мають, якби дозволяли монахам ошукувати себе. Варфоломій Ширингський зневажив ними й сконав у темниці для зрадників. На Філіпа чекає не краща доля.
Том Будівник також пошкодує, що перейшов дорогу Гамлеям. Вільям не забув, як муляр кинув йому виклик у Дурстеді, де не відпускав його коня і змусив заплатити робітникам. Сьогодні Том непоштиво назвав його «юним лордом Вільямом». Він, напевне, тепер заодно з Філіпом: вважає за краще будувати собори, а не панські будинки. Що ж, він дізнається, що краще ризикнути з Гамлеями, ніж об’єднуватися з їхніми ворогами.
Вільям тихо кипів, аж доки єпископ Генріх підвівся й сказав, що готовий вести службу. Пріор Філіп дав знак послушникові, той вибіг із будинку, і за мить залунали дзвони.
Вони вийшли з будинку: єпископ Генріх на чолі процесії, за ним — єпископ Валер’ян, потім пріор Філіп і далі миряни. Ченці, що чекали надворі, стали за Філіпом, доповнивши процесію. Гамлеї опинились у хвості.
Робітники заповнили всю західну частину пріорату, вмостившись на стінах і дахах. Генріх зійшов на поміст посеред будівельного майданчика. Монахи вишикувалися лавами в нього за спиною — там, де мали б бути хори нового собору. Гамлеї та інші миряни, що супроводжували єпископа, стали на місці майбутньої нави.
Щойно вони розмістилися, Вільям побачив Алієну.
Вона дуже змінилася. На ній був грубий, дешевий одяг і деревняки, а кучеряве волосся змокріло від поту. Але то безперечно була вона — така прекрасна, що у Вільяма аж пересохнуло в горлі, і він витріщився на неї, неспроможний відвести очей. Тим часом розпочалася служба, а подвір’я пріорату наповнили тисячі голосів, що промовляли «Отче наш».
Алієна, здавалося, відчула його погляд: вона дивилася стурбовано, переступала з ноги на ногу й озиралася, немов шукала щось. Нарешті побачила його. На її обличчі з’явився вираз страху, і вона відступила, хоча їх і без того розділило не менш ніж десяток ярдів[113] і з пів сотні людей. Цей страх робив її ще жаданішою для нього, і Вільямове тіло зреагувало так, як не реагувало вже рік. Його хіть до неї змішувалася з обуренням через закляття, яке вона наклала на нього. Алієна зашарілася та сховала очі, немов їй було соромно. Вона щось коротко сказала хлопцеві, що стояв поруч, — то, звісно, був її брат, Вільям згадав його з проблиску свого еротичного спогаду, — а потім розвернулась і зникла в натовпі.
Вільям був розчарований. Йому кортіло піти за нею, але, звісно, він не міг — посеред служби, на очах у батьків, двох єпископів, сорока монахів і тисячі вірян. Тому він, засмучений, відвернувся. Він втратив нагоду дізнатися, де тепер мешкає Алієна.
Хоча вона пішла, Вільям однаково не міг не думати про неї та розмірковував: «Чи то не гріх, коли прутень встав у церкві?»
Він побачив, що батька щось стривожило.