— Так. Але ти цілий рік бився за короля. Він не відмовить тобі в спадщині.
— Річард, схоже, також відважно бився, — сказав Вільям. — Я попитав людей. Найгірше те, що його відважність помітив король.
Материна гнівна зневага змінилася на задумливість.
— Тож він таки має шанс.
— Боюся, що так.
— Ясно. Треба відвадити його.
— Але як? — машинально спитав Вільям, забувши, що не хотів давати матері розпоряджатися.
— Ти маєш повернутися до короля з більшою кількістю лицарів, зброєносців і зброї.
Вільям хотів був заперечити, але знав, що вона має рацію. Врешті-решт, король, найпевніше, віддасть графство тому, хто принесе йому більше користі.
— Це ще не все, — повела далі мати. — Ти мусиш поводитися як граф і мати відповідний вигляд. Тоді король вважатиме, що все передрішено.
Попри все, Вільям був заінтригований.
— Як граф має поводитися?
— Висловлюй свою думку про все: про те, як король має вести війну, про хід кожної битви, про події на півночі[114], а ще — і це найголовніше — про здатності й вірність інших графів. Обговорюй їх з іншими. Скажи графові Гантінгдонському, що граф Вареннський — чудовий воїн. Скажи єпископу Ілійському, що не довіряєш шерифові Лінкольнському. Тоді королеві переказуватимуть, що Вільям Ширингський підтримує графа Вареннського, або що Вільям Ширингський і його прихильники проти шерифа Лінкольнського. Якщо здаватимешся впливовим, король охоче дасть тобі ще більше влади.
Вільям мало вірив у такі тонкощі.
— Гадаю, важливіше мати велику армію, — сказав він і розвернувся до старости. — Артуре, скільки грошей у скарбниці?
— Ніскільки, мілорде, — відповів Артур.
— Що ти, в біса, верзеш? — визвірився Вільям. — Там має хоч щось бути. Скільки?
Артур розмовляв дещо зверхньо — так, наче не мав причин боятися Вільяма.
— Мілорде, у скарбниці немає грошей.
Вільямові закортіло задушити його.
— Це Ширингське графство! — сказав він так гучно, що інші лицарі й челядь озирнулися на нього. — У нього мають бути гроші!
— Мілорде, гроші, звісно, регулярно надходять, — спокійно відповів Артур. — Але так само і йдуть, особливо під час війни.
Вільям вдивився в його бліде, гладенько поголене обличчя. Артур був надто самозадоволений. Чи не бреше він? Неможливо було сказати напевне. «Якби можна було зазирнути людині просто в душу», — подумав Вільям.
Мати одразу ж зрозуміла, про що міркує Вільям.
— Артур не бреше, — сказала вона, попри те що староста сидів поруч. — Він старий, ледачий і поведений на своєму, але чесний.
Вільям був вражений. Не встигнув він сісти в батькове крісло, як уся його влада якимось магічним чином згасла. Молодий лорд почувався, мов проклятий: здавалося, він мусить на все життя залишитися хлопчиком у дорослому світі, хай би якого віку сягнув.
— Як так сталося? — спитав він слабким голосом.
Мати відповіла:
— Твій батько хворів майже рік перед смертю. Я бачила, що він втратив хватку, але нічого не могла з тим вдіяти.
Тобто мати не всемогутня. Для Вільяма це було щось нове. Йому здавалося, що вона завжди здатна домогтися свого. Він розвернувся до Артура.
— У нас мало не найкращі орні землі в королівстві. Як сталося, що ми без грошей?
— На деяких фермах зараз не найкращі часи, а кілька орендарів затримують платежі.
— Чому?
— Найчастіше через те, що молодь не хоче працювати в полі та їде в міста.
— Цього не можна допустити!
Артур знизав плечима.
— Якщо вілан[115] прожив рік у місті, він стає вільним. Такий закон.
— А що ти зробив з тими, хто не платить?
— А що з ними зробиш? — відповів Артур. — Якщо позбавити їх засобів до існування, вони ніколи не зможуть розплатитися. Тож нам треба бути терплячими та сподіватися, що їхні поля вродять і вони зможуть повернути нам заборговане.
Вільям гнівно подумав, що Артур надто спокійно ставиться до своєї нездатності розв’язати проблеми, але стримався.
— Якщо молодь їде в міста, то де рента від наших будинків у Ширингу? Вони ж мають щось там заробляти.
— Хоч як дивно, ні, — мовив Артур. — Чимало будинків у Ширингу стоять порожніми. Схоже, молодь їде далі.
— Або люди тобі брешуть, — зауважив Вільям. — Може, скажеш, що і прибутки від Ширингського ринку та ярмарку вовни також зменшилися?
— Так…
— То чому ти не підвищив ренту й податки?
— Ми підвищили їх, лорде, як і наказав ваш покійний батько, але це не допомогло.
115
Вілан — феодально залежний селянин у країнах Західної Європи за Середньовіччя, в Англії — кріпак.