— Як тільки Варфоломій зводив кінці з кінцями з таким убогим господарством? — в обуренні сказав Вільям.
Артур і на це мав відповідь.
— Він іще мав каменярню. Колись вона приносила чималі гроші.
— А тепер її прибрав до рук цей чортів піп.
Вільям аж тремтів. Саме тоді, коли він мусить справити пристойне враження, йому сказали, що він не має жодного пенні. Він опинився у великій небезпеці. Король надав йому право розпоряджатися графством. То було свого роду випробування. Якщо він повернеться до двору з маленьким військом, це буде розцінене як невдячність, якщо не віроломство.
Але картина, змальована Артуром, не могла бути цілком правдивою. Вільям був певен, що його дурять — ще й глузують у нього за спиною. Від цієї думки він геть ошаленів. Він не буде цього терпіти. Він радше влаштує кровопролиття, ніж змириться з поразкою.
— Ти на все маєш відмовку, — сказав він Артурові. — Насправді ж, поки батько хворів, ти геть занехаяв справи — саме тоді, коли мав би бути пильний як ніколи.
— Мілорде…
Вільям підвищив голос.
— Стули пельку, інакше накажу тебе відшмагати.
Артур збліднув і замовк.
Вільям вів далі:
— Завтра ми поїдемо графством. Ми відвідаємо кожне моє селище й добряче потрусимо мешканців. Може, ти не знаєш, як поводитися зі скигливими й брехливими селянами, а от я знаю. Скоро дізнаємося, чи сильно збідніло моє графство. І якщо ти збрехав мені, клянуся Богом, — станеш першим із багатьох шибеників.
Крім Артура з ним поїхав Волтер і ще четверо лицарів, що супроводжували Вільяма упродовж минулого року: Бридкий Джерваз, Г’ю Сокира, Ґілберт Рейнський і Майлз Кістка. То були кремезні жорстокі чолов’яги, дратівливі й завжди готові до бою. Вони їхали верхи на найкращих конях, озброєні до зубів, щоб налякати селян. Вільям вважав, що людина, якої не бояться інші, безпорадна.
Стояв спекотний день пізнього літа, пшениця була зібрана в грубі снопи. Дивлячись на ці багатства, Вільям ще сильніше злився, що не має грошей. Він був певен, що хтось грабує його. Люди мусили б боятися самої думки про це. Його родина здобула це графство, коли Варфоломій збувся ласки, і ось тепер у Вільяма не було ні пенні, а син Варфоломія мав їх купу! Те, що хтось оббирає його, мучило Вільяма, немов біль у животі, і що далі вони їхали, то сильнішою ставала його лють.
Він вирішив почати з Нортбруку, маленького селища, розташованого доволі далеко від замку. Його населення складалося і з віланів, і з вільних. Вілани були власністю Вільяма та не могли нічого робити без його дозволу. Вони мусили відпрацьовувати на нього панщину й віддавати частину своїх врожаїв. Вільні селяни просто платили ренту — готівкою або ж натурою. П’ятеро з них йому завинили. Вільям підозрював, що вони сподівалися вийти сухими з води, адже їхнє селище було так далеко. Тому він вважав Нортбрук вдалим місцем, щоб почати трусити селян.
Подорож була довгою, і, коли вони наблизилися до селища, сонце вже стояло високо. Поселення складалося з двадцяти-тридцяти хат, оточених трьома великими полями, врожай з яких уже зібрали. Біля будинків, на межі чийогось поля, росли три великі дуби. Коли Вільям із супутниками наблизилися, вони побачили, що селяни обідають у затінку дерев. Останні кілька сотень ярдів[116] він проїхав галопом, інші також підострожили коней. Вони зупинилися перед селянами в клубах пилюки.
Поки селяни підводилися на ноги, дожовували кінський хліб і затуляли очі від пилу, Вільямове підозріле око помітило цікаву сценку. Чоловік середнього віку із чорною бородою тихо, але наполегливо казав щось рум’яній дівчині з рум’яною та пухкенькою дитиною. До них наблизився молодий хлопець, але старший миттю прогнав його. Після цього дівчина неохоче, немов під примусом, пішла в напрямку хатин і зникла в пилюці. Вільям був заінтригований. У цій сцені було щось загадкове, і він пошкодував, що поруч немає матері, яка могла б усе розтлумачити.
Він вирішив поки що не зважати на це. Звернувся до Артура гучним голосом, так, щоб усі почули:
— П’ятеро тутешніх орендарів мені заборгували, чи не так?
— Так, мілорде.
— Хто найбільший боржник?
— Етельстан не платив упродовж двох років, але йому зі свинями не пощастило…
Вільям різко перебив Артура.
— Хто з вас Етельстан?
Високий, сутулий чоловік років сорока п’яти вийшов уперед. У нього було рідке волосся та сльозаві очі. Вільям спитав:
— Чому не платиш ренту?
— Мілорде, в мене маленьке господарство, і ніхто мені не допомагає, бо мої хлопці поїхали працювати в місто, ще й свиняча чума…