Поки вони тягнулися за возом під гірку, Вільям роздивлявся. Нові будівлі були нашвидкуруч зведені серед старих. Він помітив харчевню, шинок, ковальню та чоботарню. Усе навколо дихало процвітанням. Вільям заздрив.
Однак людей на вулицях було небагато. Мабуть, усі зійшлися до пріорату.
Вільям і його лицарі проїхали крізь браму слідом за возом. Не так він любив з’являтися й тепер тривожився, що його помітять і візьмуть на глузи, але, на Вільямове щастя, ніхто навіть не дивився на нього.
На відміну від безлюдного міста за муром, пріорат аж гудів.
Вільям потягнув віжки й роззирнувся, намагаючись охопити поглядом усю картину. Навколо було стільки людей і стільки всього відбувалося, що спершу він розгубився, але потроху йому вдалося виокремити три основні деталі.
Найближче до нього, в західній частині монастирського подвір’я, розташувався ринок. Ятки стояли охайними рядами, що тягнулися з півночі на південь, а серед них ходили сотні людей, купували їжу та питво, капелюхи й чоботи, ножі, паски, каченят, цуценят, казани, сережки, вовну, нитки, мотузки та десятки інших речей. Ринок вочевидь квітнув: з рук у руки переходила неймовірна кількість пенні, півпенні та фартингів.
«Не дивно, що ринок у Ширингу занепав», — з гіркотою подумав Вільям. Орендна плата від власників яток, мита з постачальників і податки з продажів, які мали надходити до скарбниці графа Ширингського, натомість осідали у скринях Кінгзбриджського пріорату.
Але ринок міг працювати лише з королівського дозволу, і навряд чи пріор Філіп мав його. Схоже, він збирався звернутися по нього після того, як його викриють, як і нортбрукський мельник. На жаль, провчити Філіпа буде не так просто.
За ринком було спокійніше. Поряд із клуатром, там, де було середохрестя старої церкви, стояв вівтар під навісом, і сивий чернець читав щось із книги. На дальньому боці вівтаря стрункими рядами стояли монахи та співали гімни, хоча на такій відстані їхній спів тонув у базарному гаморі. Поруч був невеличкий гурт вірян. Вільям подумав, що то, напевне, пообідня відправа для монахів: під час Михайлової служби, звісно, торгівля та всі роботи припиняться.
На дальньому кутку монастирського подвір’я бовваніло будівництво — зводили східну частину собору. «Ось на що пріор Філіп витрачає прибутки від ринку», — кисло подумав Вільям. Стіни були тридцять-сорок футів[117] заввишки, і вже можна було розгледіти обриси вікон і аркади. Скрізь юрбилися робітники. Вільям відзначив, що вигляд у них дещо дивний, а потім зрозумів: так здається через їхній барвистий одяг. То, звісно, були не постійні робітники — вони не працювали б у свято. То були добровольці.
Вільям не очікував, що їх буде аж так багато. Сотні чоловіків і жінок носили каміння, розколювали деревину, котили діжки й тягнули візки з піском від річки — і все це за відпущення гріхів.
«Хитрий пріор вправно все облаштував», — із заздрістю відзначив Вільям. Люди, що приходили працювати на будівництві, неодмінно витрачали щось на ринку, а ті, хто приходив на ринок, по кілька годин працювали на будівництві, щоб спокутувати гріхи. Рука руку мила.
Він підострожив коня й поїхав через цвинтар на будівництво. Йому кортіло роздивитися все ближче.
Вісім масивних стовпів аркади вишикувалися чотирма протиставленими парами. Здалека Вільямові здавалося, що він бачить круглі арки, що об’єднують стовпи, але тепер зрозумів, що арки ще не збудовано, а те, що він бачить, — лише дерев’яне риштовання у формі арки, на якому стоятимуть камені, аж доки затвердне розчин. Риштовання спиралося не на землю, а на капітелі, що виступали назовні на верхівці стовпів.
Паралельно аркаді зводили зовнішні стіни нав з регулярними отворами для вікон, а посередині між ними в стінах вбудовували контрфорси. Дивлячись на профіль незавершених стін, Вільям звернув увагу на те, що вони не суцільні: то, фактично, були подвійні стіни з проміжком між ними, заповненим сумішшю вапняного розчину з уламками каміння.
Риштовання було змайстроване із зв’язаних мотузками міцних жердин, поперек яких лежали підмостки з гнучких стовбурів молодих деревець і очерету.
«На все це пішла ціла прірва грошей», — подумав Вільям.
Він об’їхав вівтар у супроводі своїх лицарів. До стін тулилися повітки й хижки майстрів. Більшість була зачинена, адже цього дня каменярі й теслярі не працювали. Але наглядачі — старші майстри, муляри й тесляр — вказували добровольцям, куди складати каміння, ліс, пісок і вапно, які ті носили з берега річки.
Вільям об’їхав навколо східного краю церкви на південний бік, де дорогу йому перегородили монастирські будівлі. Там він розвернувся й рушив назад, дивуючись спритності пріора Філіпа, який і в неділю знайшов роботу для старших майстрів, а робітників змусив працювати безплатно.