— Я згоден на будь-які виправдання, якщо зможу повернутися на війну з великим військом.
У Валер’янових очах промайнула злість.
— Навряд чи Філіп зможе збудувати собор, якщо йому доведеться купувати каміння за звичайною ціною. А якщо він припинить будівництво, Кінгзбридж занепаде. Це розв’яже всі твої проблеми, Вільяме.
Вільям не збирався висловлювати вдячність.
— Ти ненавидиш Філіпа, правда?
— Він заважає мені, — сказав Валер’ян, і на мить з-за його маски спокою та розважливості визирнула чиста лють.
Вільям повернувся до практичних питань.
— Там десь тридцять каменярів, деякі з дружинами й дітьми, — зауважив він.
— То що?
— Може дійти до кровопролиття.
Валер’ян здійняв чорні брови.
— Справді? — сказав він. — Що ж, я відпущу тобі гріхи.
III
Вони виїхали ще затемна — щоб прибути до світанку. В руках тримали палахкі смолоскипи, які лякали коней. Волтер та його четверо лицарів взяли із собою по шість воїнів. За ними тягнувся десяток селян, які мали копати рів і ставити паркан.
Вільям завжди покладався на ретельне бойове планування — саме тому він та його люди були такі корисні для короля Стефана, — але цього разу він не мав плану битви. Їхнє завдання було таке просте, що планувати щось заздалегідь, як перед справжньою баталією, здавалося принизливим.
Кілька каменярів із сім’ями не становили великої загрози, до того ж Вільям пам’ятав, що за головного в них — як там його? — Отто. Так, Отто Чорнопикий, який відмовився битися того дня, коли Том Будівник привів своїх людей у каменярню.
Зажеврів холодний грудневий ранок, клапті туману висіли серед гілок, немов жебрацьке дрантя. Вільям не любив цю пору року. Вранці холодно, ввечері темно, а у замку завжди волого. Їли саму солонину та засолену рибу. Його мати була постійно не в гуморі, а слуги ходили понурі. Його лицарі сварилися між собою. Ця сутичка піде їм на користь. А найбільше вона піде на користь йому: він уже домовився з лондонськими євреями про позику у дві тисячі фунтів під заставу каменярні. Доки надійде вечір, його майбутнє вже буде в безпеці.
Коли вони були за милю[121] від каменярні, Вільям зупинився, вибрав двох людей і відправив їх уперед пішки.
— Там можуть бути вартові або собаки, — попередив він. — Тримайте луки напоготові, а стріли на тятивах.
Трохи далі дорога вигиналася ліворуч і впиралась у стрімкий край спотвореного пагорба. То була каменярня. Стояла тиша. Біля дороги Вільямові воїни тримали переляканого хлопчика — найпевніше, підмайстра, що стояв на варті, — в ногах у якого спливав кров’ю собака зі стрілою в шиї.
Загін наблизився до них, уже не ховаючись. Вільям натягнув віжки та став роздивлятися каменярню. Більша частина пагорба зникла, відколи він бачив його востаннє. Риштовання здіймалося до самої вершини та спускалося до дна ями, що з’явилась унизу. Біля дороги були складені кам’яні брили різної форми та розміру, а поруч стояли два великі дерев’яні вози з величезними колесами, завантажені камінням і готові вирушати. Усе було притрушене сірим пилом, навіть дерева та кущі. Велика лісова ділянка була вирубана — моя ділянка, подумав зі злобою Вільям, — а на її місці стояли десять-дванадцять дерев’яних хат: деякі з невеличкими городами, а одна — зі свинарником. Біля каменярні виросло ціле селище.
Вартового, схоже, заскочили, коли він спав, як і його собаку. Вільям заговорив до нього:
— Скільки тут людей, хлопче?
Хлопчик був наляканий, але храбрував.
— Ви лорд Вільям, чи не так?
— Відповідай мені, інакше відрубаю тобі голову оцим мечем.
Той збліднув зі страху, його голос тремтів, але він відповів із викликом:
— Хочете забрати каменярню в пріора Філіпа?
«Що зі мною не так? — подумав Вільям. — Я не можу налякати навіть щуплого безбородого хлопчину! Чому люди вважають, що їм можна не підкорятися мені?»
— Це моя каменярня! — просичав він. — Забудь про пріора Філіпа — він нічим тобі не зарадить. Скільки тут людей?
Замість відповіді хлопець озирнувся й закричав.
— На допомогу! Стережіться! Напад! Напад!
Вільям схопився за руків’я свого меча. Якусь мить він вагався, дивлячись на хати. У дверях однієї з них з’явилося налякане обличчя. Він вирішив облишити підмайстра, вихопив смолоскип в одного зі своїх воїнів і підострожив коня.
Пустив коня на хати, високо тримаючи смолоскип, і почув, що загін подався за ним. Двері найближчої хатини відчинилися, і на ґанку з’явився чоловік у нижній сорочці, із заспаними очима. Вільям жбурнув смолоскип йому через плече. Той упав у солому на підлозі за спиною в хазяїна хати — солома негайно зайнялася. Вільям переможно гукнув і рушив далі.