Зараз вона була на стайні разом із братом — Філіп побачив їх, коли йшов повз. Там зібралося чимало людей, які хотіли проводити подорожніх. Річард сидів верхи на гнідому бойовому коні, за якого Алієна, напевне, віддала не менше ніж двадцять фунтів. Він виріс привабливим широкоплечим юнаком, його вроду псував тільки огидний шрам на правому вусі: мочка була відрізана — мабуть, через невдалий удар під час фехтування. Річард був розкішно вбраний у червоне із зеленим і мав новий меч, спис, сокиру та кинджал. Його речі нав’ючили на другого коня, якого він вів на поводі. Супроводжували Річарда двоє воїнів на рисаках і зброєносець на поні.
Алієна плакала, хоча Філіп і не розумів, чому саме: через те, що не хотіла розлучатися з братом, через гордість за нього чи через страх, що він може не повернутися, — а можливо, з усіх трьох причин. Дехто із селян також прийшов попрощатися, зокрема юнаки та малі хлопці. Річард, безсумнівно, був для них героєм. Ченці також зібралися біля стайні побажати пріорові безпечної подорожі.
Конюхи вивели двох коней: верхового, осідланого для Філіпа, і поні, який мав везти його скромні пожитки — переважно харчі в дорогу. Будівельники відклали інструменти й також підійшли — на чолі з бородатим Томом і його рудим пасинком Джеком.
Філіп формально обійняв підпріора Ремігія і тепліше — Мілія та Катберта, а потім сів на коня. Похмуро подумалось, що йому чимало часу доведеться провести в цьому твердому сідлі. Сидячи верхи, він благословив усіх. Ченці, будівельники та селяни махали руками й прощалися, а вони з Річардом рушили попліч крізь монастирську браму.
Вони проїхали вузькою вулицею через селище, махаючи людям, що визирали з хат, потім копита їхніх коней процокотіли по дерев’яному мосту, і вершники помчали дорогою серед полів. Трохи пізніше Філіп глянув через плече й побачив, як ранкове сонце світить крізь віконний отвір у недобудованому східному краї нового собору. Якщо його спіткає невдача, це будівництво, можливо, ніколи не вдасться закінчити. Після всього, що йому довелося пережити, щоб досягнути теперішнього стану, він навіть думати не міг про поразку. Пріор повернув голову й зосередився на дорозі, що лежала перед ним.
Лінкольн стояв на пагорбі. Філіп із Річардом під’їхали до міста з півдня, старовинною та залюдненою дорогою, що звалася Ермін-стріт. Навіть здалека вони добре бачили вежі собору та замкові укріплення. Вони були за три-чотири милі[122] від них, коли, на Філіпів подив, під’їхали до міської брами. «Передмістя тут, напевне, величезне, — подумав Філіп, — а населення, схоже, вимірюється тисячами».
На Різдво місто опинилося в облозі, якою керував Ранульф Честерський — найвпливовіша людина на півночі Англії та родич імператриці Мод. Потім король Стефан відбив місто, але військо Ранульфа й досі утримувало замок. Тепер, коли Філіп із Річардом достатньо наблизилися, вони побачили, що Лінкольн побудовано так, що в його стінах могли зручно отаборитися два ворожі війська.
Філіп так і не прихилився до Річарда упродовж чотирьох тижнів, що вони провели поруч. Брат Алієни був гнівливим юнаком, який ненавидів Гамлеїв, думав лише про помсту й розмовляв з Філіпом, як зі своїм однодумцем. Але між ними була суттєва різниця. Філіп ненавидів Гамлеїв за те, що вони зробили зі своїми підданими, — без таких, як цей рід, світ став би кращим. А Річардом рухало винятково його самолюбство: він прагнув завдати поразки Гамлеям і повернути втрачене графство.
Річард був хоробрий і войовничий, завжди готовий до бою, але слабкий в іншому. Він бентежив своїх воїнів тим, що часом ставився до них як до рівних, а часом віддавав накази так, немов то були його слуги. У тавернах він старався справити на всіх враження й пригощав пивом незнайомців. Він удавав, що знає шлях, хоча був зовсім не певен, і, траплялося, заводив усіх не в той бік, бо не хотів визнавати своєї помилки. Коли вони дісталися Лінкольну, Філіп уже розумів, що Алієна варта десяти таких Річардів.
Вони проїхали повз озеро, що кишіло човнами, а біля підніжжя пагорба перетнули річку, яка утворювала південний кордон міста. Лінкольн вочевидь існував завдяки судноплавству. За мостом вирував рибний базар. Вони проїхали крізь ще одну браму з вартовими. Нескінченне передмістя залишилося позаду, і подорожні опинились у людному місті. Вузенька вулиця, якою рухалося більше народу, ніж вона здатна була вмістити, дерлася на крутий пагорб. Будинки, що тулилися один до одного обабіч вулиці, були частково або повністю кам’яні — ознака неабиякої заможності. Пагорб був такий крутий, що більшість будинків височіла на кілька футів над землею з одного свого краю та заривалися в неї — з другого. Нижній поверх найчастіше займали майстерні або крамниці. Незабудовані були тільки цвинтарі поруч із церквами, а біля них розташовувалися ринки, кожен з яких продавав тільки певні товари: зерно, домашню птицю, вовну, шкіру тощо. Філіп, Річард і його нечисленний почет продиралися крізь щільний натовп містян, воїнів, тварин і возів. Філіп із захватом усвідомив, що вони ідуть по каменю. Уся вулиця була брукована! «Яким заможним має бути місто, — подумав він, — якщо камінням вимощують вулиці, наче в замку чи в соборі». На дорозі було слизько від кізяків і відходів, але то однаково було краще за потоки бруду, на які взимку перетворювалися вулиці більшості міст.