Вони дісталися вершини пагорба й минули чергову браму. Вершники опинилися в середмісті, й атмосфера навколо змінилася: стало тихіше, але в повітрі висіло якесь напруження. Одразу ліворуч був вхід у замок. Величезні, оббиті залізом двері в арці були зачинені. За вікнами-бійницями вартівні рухалися нечіткі фігури, вартові в обладунку крокували зубчастим муром, і слабке сонячне світло виблискувало на їхніх відполірованих шоломах. Філіп придивився, як вони ходять туди-сюди. Воїни не розмовляли, не перекидалися жартами й не реготали, не спиралися на балюстраду, щоб свистіти дівчатам: вони трималися струнко, дивилися пильно й загалом мали напружений вигляд.
Праворуч від Філіпа, не більше ніж за чверть милі[123] від замкової брами, був західний край собору, і пріор одразу побачив, що, попри близькість до замку, там розташувалася ставка королівського війська. Стрій вартових перегородив вузьку дорогу, що вела від будинків каноників до церкви. За спинами вартових лицарі й солдати входили та виходили з трьох дверей собору. На цвинтарі отаборилося військо — там стояли намети, над вогнищами готували їжу, а коні жували траву. Монастирських будівель навколо не було: Лінкольнським собором керували не монахи, а каноніки — священники, що жили у звичайних міських будинках неподалік від храму.
Між собором і замком не було нікого, крім Філіпа та його супутників. Раптом пріор усвідомив, що вся увага воїнів із королівського боку та вартових на протилежному бастіоні прикута до них. Філіп опинився на нічиїй землі між двома ворожими таборами, і то, напевне, було найнебезпечніше місце в усьому Лінкольні. Він озирнувся та побачив, що Річард із почтом уже далеко попереду, і поспішив наздогнати їх.
Королівські вартові негайно пропустили подорожніх: Річарда вони добре знали. Філіп був у захваті від західного фасаду собору. Той мав неймовірно високу арку над входом і дві обабіч — вдвічі нижчі, але не менш ефектні. То було схоже на ворота раю — чим ці арки певною мірою й були. Філіп негайно захотів, щоб на західному фасаді Кінгзбриджського собору теж були високі арки.
Філіп з Річардом залишили коней зброєносцеві, а самі пройшли через табір і увійшли в собор. Людей усередині було навіть більше, ніж надворі. У бічних навах влаштували стайню, і до колон аркади були прив’язані сотні коней. Навами ходили озброєні люди, горіли вогнища, де готували їжу, і лежали постелі. Дехто розмовляв англійською, дехто — французькою, а інші — фламандською, гортанною мовою покупців вовни із Фландрії. Лицарі лишалися всередині, прості солдати — надворі. Філіп із жалем відзначив, що кілька воїнів грають у «Танець на дев’ятьох» на гроші, але ще більше його стурбувала присутність жінок, надто легко вбраних як на зимову пору, які, схоже, загравали до чоловіків, ніби блудниці або, Боже збав, повії.
Щоб не дивитися на них, Філіп звів очі до стелі. Вона була з дерева, розкішно пофарбована в яскраві кольори, але через те, що люди в навах готували їжу на відкритому вогні, пожежа могла зайнятися щомиті. Пріор поспішив через натовп за Річардом. Той, схоже, почувався як удома — впевнено і спокійно, вітався з баронами й лордами та плескав лицарів по спинах.
Трансепт і східна частина собору були відгороджені канатами. Східний край, схоже, залишався за священниками — принаймні, так здавалося Філіпові, — а у трансепті розташувалася ставка короля.
За канатами стояла ще одна варта, юрмилися придворні, а за ними — графи оточили Стефана, який сидів у центрі на дерев’яному троні. Король постарів після їхньої зустрічі у Вінчестері — минуло п’ять років. По його вродливому обличчю пролягли зморшки від турбот, біляве волосся побило сивиною, і він схуднув за рік битв. Схоже, король розходився в поглядах із графами, і вони сперечалися про щось, хоч і беззлобно. Річард підійшов до них і низько, церемоніально поклонився. Король подивився, впізнав його та гучно промовив: