Король Стефан передав туніку Філіпові.
Пріор прослизнув у крихітну капличку Святого Дунстана, перепросив у святого, похапцем промовивши молитву, а потім зняв свій одяг і надів коротку багряну туніку. То були дивні відчуття: він носив монаше вбрання від шести років і не почувався б незручніше, навіть якби одягнувся в жіночу сукню. Філіп вийшов і простягнув свою сутану Стефанові, який швидко натягнув її через голову.
Потім король сказав:
— Якщо хочеш — ходімо зі мною. Розкажеш мені про Кінгзбриджський собор.
Це заскочило Філіпа зненацька. Першим поривом було відмовитися. Вартові на бастіонах замку могли вистрелити в нього, не захищеного чернецьким убранням. Але то була можливість поговорити з королем віч-на-віч, розповісти йому все про каменярню та ринок. Можливо, то була його єдина нагода.
Стефан підійняв свою накидку — пурпурову, підбиту білим хутром на комірі та по краю.
— Надінь, — сказав він Філіпові. — Будеш відвертати на себе стріли.
Придворні замовкли й дивилися, чекаючи, що буде далі.
Філіп зрозумів, що король випробовує його. Він натякав, що ченцеві не місце в таборі серед воїнів і що священник не може очікувати на привілеї коштом тих, хто важить життям заради короля. То було не так уже й несправедливо. Але Філіп знав: якщо він погодиться із цим, то може їхати назад і облишити надію повернути собі каменярню та відновити роботу ринку. Він мусив прийняти виклик, тому глибоко вдихнув і сказав:
— Якщо така Господня воля — я готовий померти, щоб урятувати короля.
Він узяв пурпурову накидку й надів її.
Натовпом пронісся здивований гомін, і навіть король Стефан був вражений. Усі чекали, що Філіп відступить, і він сам негайно пошкодував, що не зробив цього. Але тепер уже було пізно.
Стефан розвернувся й пішов до північного виходу, Філіп попрямував за ним. До них хотіли приєднатися кілька придворних, але Стефан відмахнувся й сказав:
— Навіть чернець здатний привернути до себе увагу, якщо його супроводжуватиме весь королівський двір.
Він натягнув каптур Філіпової сутани на голову, і вони вийшли на цвинтар.
Дорога накидка, в яку вбрався Філіп, притягувала цікаві погляди людей у таборі: вони думали, що то хтось із баронів, і дивувалися, не впізнаючи його. Він почувався ніяково під цими поглядами, немов самозванець. На Стефана ніхто не дивився.
Вони не рушили прямо до головної брами замку — натомість пройшли лабіринтом вузеньких стежок і вийшли до церкви Святого Павла, що стояла навпроти північно-східного кута замку. Замковий мур був зведений на масивних земляних валах і оточений сухим ровом. Між ровом і найближчими будівлями була відкрита територія ярдів у п’ятдесят[124] завширшки. Стефан ступив на траву й пішов на захід, якомога ближче до стін крайніх будинків, вивчаючи північний мур замку. Філіп рушив за ним. Стефан змусив його йти ліворуч, ближче до замку. Відкритий простір під замковими мурами саме й мав на меті дати лучникам добре бачити всіх, хто намагається наблизитися до стін. Філіп не боявся смерті — лише болю, і його найбільше турбувало, наскільки болісною буде смерть від стріли.
— Страшно, Філіпе? — запитав Стефан.
— Неймовірно, — щиро відповів Філіп, і, втративши субординацію зі страху, зухвало поцікавився: — А вам?
Король засміявся з його нахабства.
— Є трохи, — визнав він.
Філіп згадав, що має нагоду поговорити про собор, але не міг зосередитися, коли його життя було в такій небезпеці. Він постійно озирався на замок і на мур, видивляючись, чи не натягує хтось тятиву.
Замок розкинувся по всьому південно-західному кутку середмістя, а його західна стіна була частиною міського муру, тому, щоб обійти його, треба було вийти з міста. Стефан повів Філіпа крізь західну браму, і вони опинилися в одному з передмість, що звалося Ньюленд. Будинки тут нагадували селянські хатини: глинобитні, з великими городами — як заведено на селі. Полями за хатами гуляв сильний холодний вітер. Стефан повернув на південь, продовжуючи обходити замок. Він вказав на дверцята в замковому мурі.
— Схоже, отак і втік Ранульф Честерський, коли я взяв місто, — сказав він.
Тут Філіпові було не так страшно. Дорогою йшли й інші люди, а мур із цього боку охороняли менше, адже заколотники боялися нападу зсередини міста, а не з передмістя. Філіп глибоко вдихнув і випалив:
— Якщо мене вб’ють, ви дасте дозвіл влаштовувати ринок у Кінгзбриджі та змусите Вільяма Гамлейського повернути каменярню?