Поки він надівав обладунок, навколо зібралися графи. Вільям згадав пораду матері й став поводитися так, немов уже був одним із них, — проштовхався в натовп, що оточував короля. Він прислухався до їхніх розмов і зрозумів, що ті переконують Стефана відступити й віддати Лінкольн заколотникам.
— Ви контролюєте більшу територію, ніж Матильда, і можете зібрати більше військо, — сказав старий, в якому Вільям упізнав лорда Г’ю. — Рушайте на південь, зберіть підкріплення та повертайтеся з більшими силами.
Після призвістки, якою стала зламана свічка, Вільям і сам зрадів би такому рішенню, але король не мав часу на подібні розмови.
— Ми маємо достатньо сил, що здолати їх зараз, — бадьоро відповів він. — Де твоя відвага?
Він пристебнув пасок із мечем з одного боку та кинджалом з другого, обидва в піхвах із дерева та шкіри.
— Зараз сили рівні, — зауважив високий чоловік із коротким посивілим волоссям і стриженою бородою — граф Суррейський. — Ризик надто великий.
Вільям знав, що це не аргумент для Стефана: король був у войовничому запалі.
— Сили рівні? — зневажливо перепитав він. — От і добре, буде чесний бій.
Король натягнув шкіряні рукавиці, також із кольчужним оздобленням з тильного боку. Камердинер простягнув йому довгий дерев’яний щит, оббитий шкірою. Король перекинув його ремінець через шию та взяв у ліву руку.
— Ми мало що втратимо, якщо відступимо зараз, — наполягав Г’ю. — Ми навіть не захопили замок.
— Я не хочу втрачати можливість зустрітися з Робертом Глостерським на полі бою, — сказав Стефан. — Він ховається від мене упродовж двох років. Нині ж я маю можливість раз і назавжди покінчити із цим зрадником і не відступлюся лише тому, що в нас рівні сили!
Конюх привів королівського коня, вже осідланого. Стефан збирався був сідати, коли біля західних дверей собору здійнялася якась метушня, і в наву вбіг лицар, брудний і закривавлений. У Вільяма з’явилося недобре передчуття. Коли гінець вклонився королеві, Вільям упізнав одного з людей Едварда, які вирушили боронити переправу.
— Ми запізнилися, Ваша величносте, — хрипко сказав він, переводячи дух. — Ворог уже перейшов через річку.
Знову поганий знак. Вільяма раптом немов накрило холодом. Тепер між Лінкольном і ворогами залишилися самі тільки поля.
Стефана ця звістка також приголомшила. Але самовладання швидко повернулося до нього.
— Байдуже! — промовив він. — Значить, зійдемося з ними раніше!
Він сів на свого бойового коня.
До його сідла була приторочена сокира. Камердинер передав королеві дерев’яний спис із блискучим залізним вістрям, який довершив його озброєння. Стефан цокнув язиком, і кінь слухняно рушив уперед.
Поки він їхав навою собору, графи, барони та лицарі сідали верхи й рушали за ним. Процесія покинула собор. До неї приєдналися піші солдати. Саме тоді декотрим стало страшно, і вони шукали нагоди вшитися. Проте велична хода воїнства, майже церемоніальна атмосфера та натовп містян, що дивилися на них, не давали легкодухим такого шансу.
До війська приєдналася понад сотню містян — гладких пекарів, короткозорих ткачів і червонопиких броварів, — погано озброєних, верхи на поні та віслюках. Їхня присутність свідчила про те, що Ранульф не має підтримки в місті.
Військо не могло йти вздовж замкових мурів, адже звідти їх могли обстріляти лучники, тому воно вийшло з міста в північну браму, що звалася Ньюпортською аркою, і повернуло на захід. Саме там мала відбутися битва.
Вільям уважно вивчав рельєф місцевості. Пагорб на південь від міста різко спускався до річки, але тут, у західній частині, тягнувся довгий кряж, що поступово переходив у рівнину. Вільям одразу ж відзначив, що Стефан зі знанням справи обрав позиції для захисту міста, адже хай би звідки підійшов ворог, він опинявся нижче за королівське військо.
Коли Стефан віддалився від міста на чверть милі[126], на пагорб піднялися двоє дозорців, які щосили гнали коней. Вони побачили короля й поскакали просто до нього. Вільям під’їхав ближче, щоб почути, яку звістку ті принесли.
— Ворог наближається швидко, — сказав один із них.
Вільям перевів погляд на рівнину. І справді, вдалині виднілася темна маса, що повільно насувалася на них. Його пересмикнуло зі страху. Він мотнув головою, але страх не зникав. Це мине, коли почнеться бій.
— Хто на чолі? — спитав король Стефан.
— Ранульф і честерські лицарі йдуть по центру, Ваша величносте, — відповів дозорець. — Вони піші.