Вільяма зацікавило, як дозорець дізнався про це. Він, напевне, пробрався у ворожий табір і підслухав накази про вирушання. Для цього треба мати неабияку мужність.
— Ранульф по центру? — здивувався Стефан. — Так, немов він у них головний, а не Роберт!
— Роберт Глостерський на лівому фланзі, на чолі війська тих, що звуть себе Безземельними, — відгукнувся дозорець.
Вільям знав, чому вони так назвали себе — то були люди, що втратили землі після початку громадянської війни.
— Роберт призначив Ранульфа командувати військом, — задумливо сказав Стефан. — Прикро. Я добре знаю Роберта — ми росли разом — і розкусив би його тактику. А от Ранульф мені не знайомий. Але байдуже. Хто йде праворуч?
— Валлійці, Ваша величносте.
— Лучники, треба думати.
Люди з Південного Уельсу завжди славилися вправністю з луком.
— Інші, — сказав дозорець. — Скажений натовп із розмальованими пиками, що співає варварських пісень, озброєний молотами й палицями. Мало хто з них верхи.
— Вони, напевне, з Північного Уельсу, — розмірковував Стефан. — Ранульф пообіцяв віддати місто їм на розграбування. Допоможи Боже Лінкольну, якщо вони опиняться за муром. Але цього не станеться! Як тебе звуть, дозорцю?
— Роджер, на прізвисько Лекландський, — відповів той.
— Лекландський? Дарую тобі десять акрів[127] землі за твою службу.
Той аж затрепетав.
— Дякую, Ваша величносте!
— Добре.
Стефан розвернувся й подивився на графів. Він збирався віддати накази про бойовий порядок. Вільям напружився в очікуванні того, яку роль король йому приділить.
— Де мій лорд Алан Бретонський?
Алан під’їхав ближче. Він очолював бретонських найманців — людей без коріння, що билися за гроші та були вірні тільки собі.
Стефан сказав Аланові:
— Ти й твої відважні бретонці підуть першими з лівого флангу.
Вільям усвідомив мудрість цього рішення: бретонські найманці проти валлійських пройдисвітів — ненадійні проти недисциплінованих.
— Вільяме Іпрський! — покликав Стефан.
— Ваша величносте!
Смуглявий чоловік на вороному бойовому коні здійняв спис. Вільям очолював інших найманців — фламандців, що, як подейкували, були дещо надійнішими за бретонців.
— Ти також підеш ліворуч, але після Аланових бретонців.
Обидва командири найманців поїхали до своїх військ. Вільям усе думав, куди поставлять його. Не хотів іти першою лавою. Він уже зробив достатньо, щоб відзначитися, — привів своє військо. Безпечна, спокійна позиція в ар’єргарді цілком його влаштує.
Король Стефан продовжив:
— Мілорди Вустерський, Суррейський, Нортгемптонський, Йоркський і Гертфордський — ви й ваші лицарі сформують мій правий фланг.
І знову Вільям відзначив доцільність такого рішення. Графи зі своїми лицарями, які були переважно на конях, мали протистояти Робертові Глостерському та безземельному дворянству, більшість якого також їхала верхи. Але Вільяма розчарувало те, що його не поставили до графів. Невже король забув про нього?
— Я стоятиму по центру, спішений, разом із піхотинцями, — сказав Стефан.
Вільям уперше не погодився з королівським рішенням. Завжди краще залишатися верхи, і то якомога довше. Але, як доповів дозорець, Ранульф — командувач ворожого війська — йшов спішений, і Стефанове надмірне чуття справедливості змусило його поставити себе в рівні умови із супротивником.
— По центру зі мною стане Вільям Ширингський і його люди, — продовжив король.
Вільям не знав, радіти йому чи засмучуватися. Бути обраним стояти поруч із королем — то велика шана, і мати пишалася б сином, — але водночас він опинявся в найнебезпечнішому місці. А ще гірше — він мав спішитися. До того ж король буде бачити його й оцінюватиме його звитягу. Йому доведеться вдавати безстрашного та щосили битися із супротивником, що суперечить його улюбленій тактиці: не перти на рожен і вступати в бій тільки тоді, коли немає іншого виходу.
— Вірні мешканці Лінкольну підуть позаду, — завершив Стефан.
То було почасти проявом співчуття, а почасти — здорового глузду. Від містян мало користі в бою, але якщо вони будуть іти позаду, то й не заважатимуть війську, і менше постраждають.
Вільям здійняв штандарт графа Ширингського. Це також була ідея матері. По правді, він не мав права на цей штандарт, адже його ще не проголосили графом. Але його люди вже звикли до ширингського прапора, тому, якби Вільямові зробили закид, він не погодився б. І, врешті-решт, якщо він завзято битиметься, то зможе невдовзі називатися графом по праву.