Його люди зібралися навколо нього. Як завжди, поруч був Волтер, чия присутність заспокоювала Вільяма. Разом із ним стояли також Бридкий Джерваз, Г’ю Сокира та Майлз Кістка. Ґілберта, який загинув у каменярні, замінив Гійом де Сент-Клер, юнак із невинним обличчям, але нещадний за натурою.
Вільям озирнувся та роз’ярився, коли побачив Річарда Кінгзбриджського — у новому обладунку, верхи на розкішному бойовому коні. Він був поруч із графом Суррейським. Хоч і не привів із собою війська, як Вільям, він мав ефектний вигляд — юний, енергійний, відважний — і, якщо покаже себе належним чином у битві, цілком міг би заслужити королівську прихильність. Битви завжди непередбачувані, як і королі.
З іншого боку, Річард може й загинути. То було б неймовірною удачею. Вільям жадав цього більше, ніж коли-небудь жадав жінки.
Він подивився на захід. Ворог наближався.
Філіп стояв на даху собору, звідки Лінкольн було видно, як на мапі. Собор, що височів на пагорбі, оточувало старе місто. Тут були прямі вулиці, ошатні сади й замок у південно-західній частині. Новіші райони, шумні та людні, розташовувалася на крутому схилі на півдні, між старим містом і річкою Вітем. Зазвичай тут вирував галасливий натовп, бо вся торгівля концентрувалася саме на вулицях і майданах нового міста, але цього дня його накрила страхітлива тиша, немов саван, а люди стояли на дахах і готувалися спостерігати за битвою. Річка текла в місто зі сходу, бігла уздовж підніжжя пагорба, а потім розширялась у велику гавань Брейфілд-Пул, де по всьому узбережжю було збудовано пристані, а на воді стояла сила-силенна човнів та інших суден. На захід від гавані та, як розповіли Філіпові, аж до річки Трент тягнувся канал, що звався Фосдайк. Дивлячись на нього з висоти, Філіп дивувався, як прямо він тече упродовж довгих миль. Казали, що його проклали за давніх часів[128].
Уздовж цього каналу й проходив край поля битви. Філіп вразився, як військо короля Стефана, що вийшло з міста неорганізованою ватагою, поступово вишикувалось у три колони на гребені пагорба. Пріор бачив, що Стефан поставив графів праворуч від себе — їх вирізняли яскраві барви вбрання — червоні та жовті — й не менш яскраві штандарти. До того ж вони були найактивнішими: їздили туди-сюди, про щось радилися і щось планували. Ліворуч від короля, на схилі кряжу, що спускався до каналу, стояли люди, вдягнуті в бляклі сіро-коричневі лахи. Вони мали менше коней і менше рухалися, щоб не втомитися перед битвою. То були найманці.
Звіддалік, там, де канал губився серед живоплоту, насувалося вороже військо, яке вкривало поле, немов бджолиний рій. Спершу здавалося, що воїни не рухаються, але коли Філіп знову глянув у тому напрямку, побачив, що вони наблизилися, і тепер, якщо придивитися, було видно, як вони крокують. Він подумав, чи сильне вороже військо. Усе вказувало на те, що сили рівні.
Філіп ніяк не міг вплинути на результат битви й страждав від своєї безпорадності. Він намагався вгамувати почуття та сприймати все стоїчно. Якщо Господь хоче, щоб у Кінгзбриджі з’явився новий собор, він приведе Роберта Глостерського до перемоги над королем Стефаном, і Філіп піде до імператриці Мод просити про дозвіл повернути пріорату каменярню й відновити роботу ринку. А якщо Стефан переможе Роберта, Філіпові доведеться прийняти волю Господню, відмовитися від своїх амбітних планів і змиритися з тим, що Кінгзбридж знову порине в болото занепаду. Але хай як Філіп старався, не міг змусити себе цілком віддатися на волю Божу. Він хотів, щоб Роберт переміг.
Сильний вітер налетів на вежі собору та мало не здув тих із спостерігачів, що були слабші, зі свинцевих листів даху вниз, на цвинтар. Вітер був неймовірно холодний. Філіп затремтів і щільніше закутався в сутану.
Відстань між військами скоротилася до милі[129].
Військо заколотників зупинилося за милю від королівської армії. Неймовірно тяжко було дивитися на цю масу, але не бачити жодних деталей. Вільям хотів знати, чи добре вони озброєні, чи бадьорі й агресивні, а чи втомлені й неохочі, та навіть які вони на зріст. Вороги наближалися повільно, але ті, хто йшов в ар’єргарді, напирали, бо хотіли побачити ворога.
Графи й лицарі в Стефановому війську вишикувались — верхи, зі списами напоготів, — немов були на турнірі й готувалися до двобою. Вільям неохоче наказав відвести всіх коней свого загону в тил і розпорядився, щоб зброєносці тримали їх там, а не вели назад у місто — на випадок втечі, хоча він і не сказав цього вголос. Якщо вони зазнають поразки, краще втекти, ніж загинути.