Філіп повільно продирався крізь юрму. Але не встиг він зробити й кількох кроків, як побачив гурт із чотирьох вершників — це вони спричинили паніку. Люди старалися притиснутися до стін будинків, а ті, хто не встиг забратися з дороги вчасно — і таких було чимало, — падали під копита. Філіпа лякала власна неспроможність чимсь зарадити, і він сховався у провулку, щоб не постраждати самому. За мить вершники проїхали, і вулиця збезлюдніла.
На бруківці залишилося лежати кілька тіл. Філіп вийшов із провулка й побачив, що одне з них ворушиться: чоловік середнього віку в пурпуровому плащі намагався повзти, попри поранену ногу. Філіп рушив до нього, щоб відтягнути з бруківки, але не встигнув наблизитися, як підбігли двоє чоловіків у залізних шоломах і з дерев’яними щитами. Один із них сказав:
— Джейку, цей ще живий.
Філіп затремтів. Йому здалося, що їхня поведінка, голоси, вбрання та навіть обличчя такі самі, як і у вояків, які вбили його батьків.
Той, котрого звали Джейком, відповів:
— За нього дадуть викуп — подивись, який дорогий плащ.
Він розвернувся, запхав два пальці в рота й свиснув. До них підбіг третій.
— Тягни цього до замку й зв’яжи його.
Третій схопив пораненого містянина під руки та потягнув. Той кричав від болю, коли його скалічена нога билася об кругляки бруківки. Філіп закричав:
— Стійте!
Усі вони на мить зупинилися, подивилися на нього й зареготали, а потім повернулися до своїх справ.
Філіп знову крикнув на них, але ті не звертали уваги. Він безпорадно дивився, як пораненого тягнуть вулицею. Із будинку вийшов іще один воїн, у хутрах, із шістьма срібними тарілками під пахвою. Джейк помітив його та звернув увагу на здобич.
— Це заможні будинки, — сказав він товаришам. — Треба завітати до них і подивитися, чим вони багаті.
Мародери підійшли до зачинених дверей кам’яниці та порубали їх сокирами.
Філіп почувався безпорадним, але не хотів здаватися. Хай там як, Господь послав його сюди не задля того, щоб захищати статки багатіїв, тому він облишив Джейка та рушив до західної брами. На вулиці з’являлося дедалі більше воїнів. Серед них було кілька приземкуватих смаглявих чоловіків із розмальованими обличчями, вбраних у смушеві кожухи та озброєних палицями. Філіп впізнав у цих дикунах валлійців і відчув сором за своїх земляків. Він притулився до стіни будинку, стараючись не привертати до себе уваги.
З кам’яниці вийшли двоє, вони тягнули за ноги білобородого чоловіка в ярмулці. Один із них приставив ножа йому до горлянки й запитав:
— Де гроші, юдею?
— Я не маю грошей, — жалібно відповів той.
«Навряд чи хтось йому повірить», — подумав Філіп. Заможність євреїв Лінкольну була відома далеко за межами міста, до всього цей нещасний мешкав у кам’яному будинку.
Другий вояк тягнув за волосся жінку. Вона була середнього віку — напевне, дружина єврея. Перший крикнув:
— Кажи, де твої гроші, інакше встромлю їй ножа в піхву.
Він задер жінці спідницю, оголивши посивіле лобкове волосся, і підніс їй до паху довжелезний кинджал.
Філіп уже збирався втрутитися, але старий негайно здався.
— Не чіпайте її, гроші на задньому дворі, — швидко сказав він. — Закопані в садочку, біля стосу дров. Благаю, відпустіть її.
Мародери побігли в будинок. Жінка допомогла чоловікові підвестися. Вузькою вулицею промчав ще один гурт вершників, і Філіп поквапився забратися з дороги. Коли він повернувся на вулицю, євреї вже зникли.
На вулиці з’явився юнак в обладунку, який щодуху тікав від трьох чи чотирьох валлійців. Ті наздогнали його, коли він порівнявся з Філіпом. Перший з переслідувачів махнув мечем і вдарив утікача по литці. Рана була достатньо глибока, щоб юнак спіткнувся й упав. Інший переслідувач підбіг до нього із сокирою.
Серце у Філіпа заходилося зі страху, але він побіг уперед і крикнув:
— Не треба!
Валлієць уже заніс сокиру.
Філіп пішов на нього.
Переслідувач махнув сокирою, але Філіп в останню мить відштовхнув його. Лезо вдарило по бруківці за фут[130] від голови жертви. Нападник встояв на ногах і приголомшено витріщився на Філіпа. Пріор також втупився в нього, силкуючись вгамувати тремтіння та згадати хоч слово валлійською. Ніхто з них не встиг ворухнутися, як підбігли ще двоє та збили Філіпа з ніг. За мить він зрозумів, що це і врятувало його. Коли він оговтався, валлійці вже забули про нього. Вони добивали бідолашного юнака з неймовірною жорстокістю. Філіп підвівся на ноги й побачив, що нічим уже йому не зарадить: їхні молоти та сокири гамселили мертве тіло. Він звів очі до неба та гнівно закричав: