— Якщо я не спроможний врятувати нікого, то нащо Ти послав мене сюди?!
І тут, немов у відповідь, пролунав крик із будинку поруч. То була одноповерхова будівля з каміння й дерева — не така заможна, як інші, що стояли навколо. Двері були відчинені. Філіп помчав туди. Усередині він побачив дві кімнати, розділені аркою, підлога була застелена соломою. У кутку зіщулилася перелякана жінка з двома дітьми. Воїни стояли посеред будинку перед дрібним лисим чоловіком. На підлозі лежала дівчина років вісімнадцяти в розірваній сукні, і один з нападників стояв колінами на її грудях та розводив її ноги. Лисий, очевидно, намагався завадити їм зґвалтувати свою дочку. Коли Філіп забіг у дім, чоловік саме кинувся на одного з воїнів. Той відштовхнув його, але батько не здавався. Тоді вояк вихопив меча і вдарив лисого в живіт. Жінка в кутку заволала, як пропаща.
Філіп крикнув:
— Припиніть!
Вояки подивилися на нього, як на божевільного. Він постарався, щоб його слова прозвучали якомога вагоміше:
— Ви всі підете за це в пекло!
Той, що вбив батька родини, заніс меч, щоб ударити Філіпа.
— Зажди, — сказав воїн з підлоги, що досі тримав дівчину за ноги. — Ти що, монах?
— Я — Філіп Гвінедійський, пріор Кінгзбриджський, і я іменем Господа наказую вам облишити дівчину, якщо вам дорогі ваші безсмертні душі.
— Пріор. Я так і думав, — зауважив той, що сидів на підлозі. — За нього дадуть викуп.
Перший воїн вклав меч у піхви та сказав:
— Іди в куток до жінки, де тобі й місце.
— Не смій торкатися чернечого вбрання, — застеріг його Філіп.
Він намагався говорити погрозливо, але й сам чув нотки відчаю у своєму голосі.
— Джоне, забери його в замок, — сказав той, що сидів на дівчині. Схоже, він був у них за головного.
— Іди до чорта, — відповів Джон. — Я хочу віддрючити її першим.
Він схопив Філіпа за руки та, перш ніж той устиг відреагувати, штовхнув його в куток. Філіп упав на підлогу поруч із жінкою.
Той, якого звали Джоном, задер туніку та ліг на дівчину.
Жінка відвернулася й заридала.
— Я не стану на це дивитися! — вигукнув Філіп.
Він підвівся й учепився ґвалтівникові у волосся, силкуючись відтягнути його від дівчини. Той заволав від болю.
Третій з мародерів замахнувся палицею. Філіп не встиг ухилитися. Удар припав йому по голові. На мить він відчув шалений біль, потім в очах потемніло, і Філіп знепритомнів ще до того, як звалився на підлогу.
Полонених забрали в замок і замкнули в клітках. То були міцні дерев’яні споруди, немов маленькі хатини, шість футів завдовжки, три[131] — завширшки, і трохи більші за людський зріст заввишки. Замість суцільних стін вони мали щільно встановлені вертикальні стовпці, щоб тюремник міг бачити в’язня. Зазвичай, коли в цих клітках тримали крадіїв, убивць і єретиків, у кожній сиділо не більше ніж два в’язні. Сьогодні ж бунтівники заштовхали туди вже по вісім-десять людей, а полонені дедалі прибували. Їх зв’язували мотузками й вели в куток. Вони легко могли б утекти, але не робили цього — напевне, тому, що почувалися тут безпечніше, ніж деінде в місті.
Філіп сидів у куточку клітки та страждав від жахливого головного болю, почуваючись дурним нікчемою. Врешті-решт, він не приніс жодної користі, як і боягузливий єпископ Александр. Він не врятував жодного життя, не завадив жодному ударові. Він нічим не зарадив мешканцям Лінкольну. На відміну від абата Пітера, він був безпорадний перед насильством. «Просто я не такий, яким був Пітер», — подумав він.
Найгіршим було те, що через свої спроби допомогти містянам він, схоже, втратив можливість домогтися поступок від імператриці Матильди, коли її проголосять королевою. Він був полоненим її війська. Його, безперечно, вважатимуть підданим Стефана, і Кінгзбриджському пріоратові доведеться платити за нього викуп. Матильда дізнається про це й поставиться до Філіпа упереджено. Він почувався зле, розчаровано та сповнився каяття.
Упродовж дня привели ще більше полонених. Їхній потік вщухнув ближче до ночі, але пограбування міста тривало: Філіп чув крики та грюкіт. Близько півночі шум стих: схоже, воїни так нажлуктилися краденого вина та втомилися від ґвалтувань і вбивств, що вже не мали сил на нові руйнування. Декілька з них хитаючись увійшли до замку, вихвалялися своїми подвигами, сварилися між собою, блювали на траву та врешті-решт впали, як колоди, та заснули.
Філіп також заснув, хоча й не мав місця, щоб влягтися, і йому довелося скрутитися в куточку, впершись спиною в дерев’яні ґрати. Він прокинувся на світанку, тремтячи від холоду, але біль у голові, хоч і не вгамувався зовсім, трохи притупився. Пріор підвівся, щоб розім’яти ноги, і поляскав по тілу руками, щоб зігрітися. У замку було людно. На стайні, просто в стійлах, спали люди, а коні стояли прив’язані поруч. Із дверей пекарні та кухонного підвалу стирчало кілька пар ніг. Купка тверезих воїнів ставила намети. Коні були скрізь. У південно-східному куті замкового подвір’я на високому насипі стояв донжон, замок у замку, його масивні кам’яні стіни оточувало шість чи й більше дерев’яних споруд. Графи й лицарі переможного війська відсиплялися там після того, як відзначили перемогу.