Філіпові думки повернулися до наслідків учорашньої битви. Чи означало це, що війна закінчилася? Напевне. Стефан мав дружину, королеву Матильду[132], яка могла продовжити спротив: то була графиня Булонська, яка разом зі своїми французькими лицарями взяла Дуврський замок і наразі контролювала більшу частину Кенту від імені свого чоловіка. Однак їй складно буде здобути підтримку баронів тоді, як Стефан перебуває в полоні. Вона зможе й надалі утримувати Кент, але навряд чи буде здатна на суттєві територіальні здобутки.
Хай там як, труднощі імператриці Мод на цьому не закінчувалися. Вона мусила закріпити свою воєнну перемогу, здобути підтримку церкви та коронуватись у Вестмінстері. Але, якщо в Мод є дрібка мудрості й рішучість, це їй, найпевніше, вдасться.
Це була гарна новина для Кінгзбриджу — точніше буде, якщо Філіпа не затаврують як прибічника Стефана й він вибереться звідси.
Було хмарно, але що світліше ставало на вулиці, то теплішим здавалося повітря. Сусіди Філіпа теж потроху прокидалися та стогнали від болю: всі вони зазнали побиття, а після холодної ночі, коли їх захищали тільки дах і пруття клітки, забої боліли сильніше. Серед полонених були заможні містяни та лицарі, яких схопили під час битви. Коли всі прокинулися, Філіп спитав:
— Хто-небудь знає, що сталося з Річардом Кінгзбриджським?
Він сподівався, що Річард вижив, хоча й хвилювався не стільки за нього, скільки за Алієну. Йому відповів чоловік із просякнутою кров’ю пов’язкою:
— Він бився немов лев і зібрав містян, коли стало кепсько.
— Він вижив чи ні?
Той повільно похитав пораненою головою.
— Я не бачив, що сталося наприкінці.
— А Вільям Гамлейський?
Про смерть Вільяма він міг тільки мріяти.
— Він був поруч із королем упродовж битви, але зрештою втік — я бачив його верхи, він відступив одним із перших.
— Зрозуміло.
Слабка надія згасла. Філіпові труднощі не так легко було розв’язати.
Розмова обірвалася, і всі в клітці замовкнули. Навколо бродили солдати, що страждали від похмілля, рахували свою здобич, дивилися, чи не втекли заручники, і ходили на кухню по сніданок. Філіпові стало цікаво, чи годуватимуть вони полонених. Мали б, інакше ті помруть з голоду, і викуп ніхто не заплатить. Але хто візьме на себе відповідальність за це? Потім він замислився, скільки пробуде тут. Ті, хто захопив його, мають надіслати звістку в Кінгзбридж із вимогою викупу. Брати відправлять когось, щоб обговорити умови його звільнення. Кого саме? Найкраще б то був Мілій, але Ремігій, підпріор, що виконував обов’язки за відсутності Філіпа, міг вирядити когось зі своїх, або навіть приїхати власною персоною. Ремігій робив усе повільно: він був нездатний на швидкі й рішучі дії, навіть у власних інтересах. Це могло тривати упродовж місяців. Філіпів настрій погіршився.
Іншим щастило більше. Невдовзі після світанку дружини, діти й родичі захоплених почали стікатися до замку й спершу боязко та нерішуче, а потім упевненіше стали обговорювати викуп, який мусили сплатити за своїх близьких. Вони торгувалися із загарбниками, скаржилися на брак грошей, пропонували дешеві прикраси та інші сувеніри, а потім, досягнувши згоди, йшли та поверталися з узгодженим викупом — переважно дзвінкою монетою. Купка грошей і коштовностей зростала, а клітки порожніли.
До середини дня половину полонених уже забрали. Як здавалося Філіпові, то були місцеві. Залишилися мешканці далеких міст і лицарі, яких схопили під час бою. Філіп зрозумів, що не помилився, побачивши, як комендант замку обходить усі клітки й питає імена тих, хто в них залишився. Здебільшого то були лицарі з півдня. Філіп помітив, що в одній із кліток залишився тільки один чоловік, закутий у кайдани, — немов хтось хотів цілком убезпечитися, що він не втече. Філіп дивився на нього кілька хвилин, аж поки зрозумів, хто то.