— Ні, міледі, наразі ринок не працює, — сказав він. — Він виник спонтанно, але пріор Філіп заборонив торгівлю, допоки не отримає дозвіл.
То була правда, хоча й неповна, втім, Матильда, схоже, не заперечувала. Філіп подумки помолився за прощення Френсіса.
— Поблизу немає інших ринків? — спитала Матильда.
Тут заговорив Вільям.
— Ні, є — у Ширингу, і Кінгзбриджський ринок йому заважає.
— Але ж Ширинг за двадцять миль[133] від Кінгзбриджу! — заперечив Філіп.
— Міледі, за законом відстань між ринками має бути не менше ніж чотирнадцять миль[134]. Таким чином, Кінгзбридж і Ширинг не конкурують, — зауважив Френсіс.
Вона кивнула, погоджуючись із доводами Френсіса. «Поки що все йде як треба», — подумав Філіп.
— Ти також просиш дозволу брати каміння з каменярні графа Ширингського, — сказала Матильда.
— Ми кілька років мали таке право, але Вільям недавно вигнав наших каменярів і вбив п’ятьох…
— Хто дав вам право брати каміння? — перебила вона.
— Король Стефан…
— Узурпатор!
— Міледі, пріор Філіп визнає, що всі едикти самозванця Стефана не мають сили, якщо не ухвалені вами, — поспішно вставив Френсіс.
Філіп не збирався цього визнавати, але заперечувати було б нерозумно.
— Я вигнав їх із каменярні у відплату за його незаконний ринок! — випалив Вільям.
«Дивовижно, — подумав Філіп, — як упевнено очевидне беззаконня може змагатися з правдою, коли справу розглядають при дворі».
— Суперечка виникла через те, що Стефанові рішення були безглуздими, — сказала Матильда.
Тут подав голос єпископ Валер’ян.
— У цьому я щиро згодний з вами, міледі, — улесливо промовив він.
— Віддати каменярню одній людині, а другій дозволити в ній працювати — це те саме, що посіяти вітер, — вела далі Мод. — Каменярня має належати або одному, або другому.
«Її правда, — подумав Філіп. — І якщо виходити з наказу Стефана, каменярня має належати Кінгзбриджу».
— Моє рішення таке: каменярня належатиме моєму шляхетному союзникові, серу Вільяму, — сказала Мод.
У Філіпа впало серце. Будівництво собору без вільного доступу до каменярні сповільниться, адже йому доведеться шукати гроші на купівлю каміння — і все через примхи вередливої жінки! Він розлютився.
— Дякую, міледі, — мовив Вільям.
— А Кінгзбридж матиме таке саме право на ринок, як і Ширинг, — закінчила Матильда.
Філіп відчув, як засвітився промінь надії. Надходжень від ринку не вистачить, щоб платити за каміння, але то однаково велика підмога. Він знову матиме заощаджувати, як і на початку, але зможе продовжити роботи. Матильда дала кожному те, що вони просили. Можливо, вона не така вже й пустоголова.
— Право на ринок як у Ширингу, міледі? — перепитав Френсіс.
— Саме так я і сказала.
Філіп не зрозумів, чому Френсіс перепитує. Дозволи часто надавали з посиланням на інші міста: це було справедливо й не вимагало зайвої писанини. Філіпові доведеться дізнатися, що написано в Ширингській грамоті. То могли бути й обмеження, і додаткові привілеї.
— Ви обидва здобули, що хотіли. Вільям має каменярню, а пріор Філіп — ринок. І за це кожен із вас сплатить мені по сто фунтів. На цьому все, — сказала королева й відвернулася.
Філіп стояв ошелешений. Сто фунтів! Пріорат наразі не мав ста фунтів. Де він візьме стільки грошей? Минуть роки, поки ринок принесе сто фунтів. То був важкий удар, що ставив будівництво під загрозу. Пріор стояв, витріщившись на Матильду, але та знову поринула в бесіду зі своєю фрейліною. Френсіс підштовхнув його. Філіп розкрив був рота, щоб сказати щось, але Френсіс притиснув пальця до губ.
— Але… — пробурмотів Філіп, і Френсіс похитав головою.
Філіп знав, що Френсіс має рацію. Він опустив плечі, визнаючи поразку, розвернувся й вийшов з королівської зали.
Френсіс був щиро вражений, коли Філіп водив його Кінгзбриджським пріоратом.
— Десять років тому тут була руїна, — сказав він. — Ти повернув монастир до життя.
Його особливо захопив скрипторій, який Том завершив, поки Філіп був у Лінкольні. Маленька будівля поруч із будинком капітулу мала великі вікна, вогнище з димоходом, ряд столів для писання та велику дубову шафу для книг. Там уже працювали четверо братів — стоячи за високими столами, вони писали перами на пергаментних аркушах. Троє переписували: один — Давидові псалми, другий — Євангеліє від Матвія, а третій — статут Бенедикта. А брат Тімоті писав історію Англії, яку він почав від створення світу, і Філіп побоювався, що старий ніколи її не закінчить. Скрипторій був маленький — Філіп не хотів витрачати надто багато каміння, призначеного для собору, — але теплий, сухий і добре освітлений, саме такий, яким і мав бути.