— Марто.
Вона скрикнула, потім побачила його та стрибнула через канаву.
— Мама наказала передати тобі оце, — сказала вона й дістала щось з-під накидки.
То був гарячий пиріг із м’ясом.
— Клянуся Богом, твоя мати — неймовірна жінка! — вигукнув Том, і відкусив здоровезний шмат. Усередині була яловичина із цибулею, що смакувала дивовижно.
Марта сіла на траву поруч із Томом.
— Ось що робив той дядько, що вкрав у нас свиню, — сказала вона, поколупалася в носі й зосередилася, щоб згадати, що їй веліли переказати. Вона була така прекрасна, що Томові аж захопило дух. — Він вийшов із харчевні, зустрів пані з розмальованим обличчям і пішов до неї в хату. Ми чекали надворі.
«Поки той витрачав наші гроші на шльондру», — гірко подумав Том.
— Продовжуй.
— Він був у неї недовго, а потім вийшов і пішов у шинок. Він там і зараз. П’є мало, але грає в кості.
— Сподіваюся, він виграє, — похмуро буркнув Том. — Це все?
— Все.
— Ти голодна?
— Я з’їла хлібець.
— Ти вже переповіла це Альфредові?
— Ще ні. Я спершу пішла до тебе.
— Скажи йому, щоб не стояв під дощем.
— Щоб не стояв під дощем, — повторила вона. — Сказати це до того, як розповім про дядька, що вкрав свиню, чи після?
Це, звісно, не мало значення.
— Після, — відповів Том, наче їй була конче потрібна конкретна відповідь. Він усміхнувся їй. — Розумнице моя. Ну, біжи.
— Весела гра, — сказала Марта, помахала рукою, її тоненькі ніжки перестрибнули канаву, і вона побігла назад у місто. Том дивився їй услід з любов’ю, та водночас у його серці закипав гнів. Їм з Агнесою доводилося тяжко працювати, щоб прогодувати дітей, і він був ладен убити, щоб повернути вкрадене в них.
Вигнанець, певно, також був готовий убити. Вигнанці були поза законом: вони жили в жорстокому світі. Можливо, Фарамон Розкотигуба вже не вперше зустрічався зі своїми жертвами. Без сумніву, він був дуже небезпечним.
Темніти стало несподівано рано — як часом буває сльотавими осінніми вечорами. Том почав хвилюватися, що не впізнає крадія під дощем. Наближався вечір, і рух біля міської брами потроху вщухав, адже більшість прибулих уже покинула місто, щоб дістатися своїх сіл до ночі. І у високих міських будинках, і в приміських хатинах заблимали вогники свічок і ліхтарів. Том уже думав, чи не вирішив крадій залишитися-таки в місті на ніч. Може, він мав там безчесних друзів, які прихистили б його попри те, що він — вигнанець. Можливо…
І тут Том побачив чоловіка з лицем, замотаним у шарф.
Той ішов дерев’яним мостом поруч із двома супутниками. Тому здалося, ніби то двоє його поплічників — лисий і чоловік у зеленому капелюсі, що цілком могли прийти разом із ним у Солсбері. Том не бачив їх у місті, але вони могли розділитися, а потім зустрітися, щоб повертатися разом. Муляр вилаявся: він навряд чи впорався б із трьома. Але коли ті троє наблизилися, Том з полегшенням зрозумів: вони йдуть не разом.
Перші двоє, батько й син, були селянами з темними, близько посадженими очима й гачкуватими носами. Вони пішли Торговим трактом, а чоловік у шарфі попрямував за ними.
Том придивився до крадієвої ходи. Той, хоч як прикро, здавався тверезим.
Муляр озирнувся на місто й побачив постаті жінки з дитиною: Агнеса й Марта. Він розгубився, адже не думав, що йому доведеться зійтися з крадієм у них на очах, але розумів: тепер уже нічого не вдієш.
Він дивився, як усі вони наближаються, і напружився. Том був кремезний, тож під час сутички з ним більшість відступила б. Але вигнанці мали славу відчайдухів, тому наслідки бійки складно було передбачити.
Селяни пройшли повз Тома, весело балакаючи про коней. Муляр зняв молот з паска й зважив його в руці. Він ненавидів злодіїв, що, замість працювати, крали хліб у добрих людей, тому без вагань вдарив би безгубого молотом.
Крадій наблизився й пішов повільніше, немов відчув небезпеку. Том зачекав, доки той опинився за чотири-п’ять ярдів[28] від нього — заблизько, щоб тікати назад, задалеко, щоб прошмигнути вперед, — скотився з валу, стрибнув через канаву та перегородив йому шлях.
Той став як укопаний і витріщився на Тома.
— Що треба? — боязко спитав він.
«Не впізнає мене», — подумав Том і сказав:
— Учора ти вкрав мою свиню, а сьогодні продав її різникові.
— Я нічого…
— Не сперечайся, — вів далі Том. — Просто віддай гроші, що виручив за неї, і тобі ніц не буде.