Проте Алієну не тільки мучили кошмари, а й тішили щасливі мрії. У мріях вони з Річардом разом жили в замку — їхній колишній домівці. Річард правив так само мудро, як батько, а вона допомагала йому, як колись татові: зустрічала важливих гостей, створювала атмосферу гостинності й сиділа під час бенкетів ліворуч від брата за високим столом. Але останнім часом навіть ця мрія її не радувала.
Алієна потрусила головою, щоб відігнати меланхолію та знову задумалася про вовну. Найпростішим рішенням було не робити нічого. Можна зберігати вовну до наступного року й зазнати збитків, якщо не вдасться її продати. Вона б це пережила. Але її хвилювало, що те саме може статися й ще через рік, а потім стане звичним, тому дівчина почала обмірковувати якесь інше рішення. Вона вже намагалася продати вовну ткачеві в Кінгзбриджі, але той мав цього добра доволі.
Раптом, дивлячись на кінгзбриджських жінок, які відпочивали після змагань, Алієна усвідомила, що більшість із них вміє виготовляти вовняну повсть. То була марудна, але нескладна праця: селяни робили це із часів Адама та Єви. Вовну промивали, вичісували, щоб позбутися клубків, і розділяли на пасма. Із пасом пряли грубу нитку, сплітали з неї рогожу, яку потім валяли, аби вона зсілася й пощільнішала так, щоб із неї можна було шити одяг. Містяни напевне погодилися б робити це за пенні на день. Але скільки часу на це знадобиться? І скільки можна буде виручити за готову тканину?
Варто перевірити цю ідею на якійсь малій кількості вовни. Якщо вдасться, вона найме кількох людей виконувати цю роботу довгими зимовими вечорами.
Алієна підвелася, розпалена своїм задумом. Елена лежала на траві поруч із нею. Джек сидів з іншого боку. Він глянув на Алієну, злегка всміхнувся та відвернувся, немов соромився того, що хтось помітить, як він на неї дивиться. Він був такий кумедний і завжди мав купу ідей. Алієна пам’ятала його ще малим дивним хлопчиком, який не знав, звідки беруться діти. Але вона майже не звернула на нього уваги, коли він повернувся в Кінгзбридж. А тепер Джек здавався їй зовсім іншим, цілком новою людиною, яка з’явилася нізвідки, — квіткою, що розквітнула там, де напередодні була гола земля. По-перше, він уже не був дивакуватим. «Насправді, — подумала вона з легенькою усмішкою, — дівчата, мабуть, вважають його неймовірно вродливим». У нього була приємна усмішка. Утім, Алієна не зважала на його зовнішність, її дивувала його непересічна уява. Як вона дізналася, Джек не просто знав напам’ять кілька поем — а деякі з них мали по кілька тисяч строф, — він також вмів сам складати їх на ходу, і Алієна ніколи не була певна, чи він переповідає, чи вигадує. І то було не найдивовижніше в ньому. Він жваво цікавився всім, і речі, які інші вважали самозрозумілими, часто бентежили його. Якось він спитав, звідки береться вода в річці.
— Щогодини тисячі галонів[138] води плинуть повз Кінгзбридж, день і ніч, цілий рік. Плинули до нашого народження, до народження наших батьків і до народження їхніх батьків. Звідки береться ця вода? Десь є велике озеро, що живить її? Воно, напевне, завбільшки з усю Англію! А що буде, коли воно висохне?
Він постійно казав щось подібне, хоча часом і не таке вигадливе, і Алієна розуміла, як їй бракує цікавих розмов. Більшість людей у Кінгзбриджі могла розмовляти тільки про сільське господарство та перелюб, Алієну ж ні те, ні інше не цікавило. Пріор Філіп, звісно, був не таким, але не часто пускався в балачки: він постійно був у справах — чи то будівництва, чи то монастиря, чи то міста. Алієні здавалося, що Том Будівник також нівроку розумний, але він більше думав, ніж говорив. Джек став її першим справжнім другом. Попри його юність, він був неабияким відкриттям. Коли вона їхала з Кінгзбриджу в справах, то ловила себе на думці, що чекає на повернення, щоб поговорити з ним.
Алієні було цікаво, що спонукає його до таких роздумів. Ця думка змусила її згадати про Елену. Як дивно, що вона виростила дитину в лісі! Алієна розмовляла з Еленою і раніше та бачила в ній споріднену душу — незалежну й самодостатню жінку, невдоволену тим, як життя обходиться з нею. Тож тепер Алієна піддалася імпульсу й спитала:
— Елено, звідки ти дізналася ці історії?
— Від Джекового батька, — одразу відповіла та, і на її обличчі з’явилася стримана усмішка, з якої Алієна зрозуміла, що заглиблюватися в цю тему не варто.
Тут їй на думку спало дещо інше.
— Ти вмієш валяти тканину?
— Звісно, — відповіла Елена. — Хто ж не вміє?