Альфред наздогнав його та підставив ногу. Джек полетів сторч головою.
«Мені кінець!» — думав він, поки котився. Схопився на ноги й проскочив під драбиною, приставленою до риштовання. Альфред не відставав. Джек почувався загнаним зайцем. Драбина врятувала його. Поки Альфред ліз під драбину, Джек вискочив з іншого боку й щосили подерся вгору. Він стрибав по щаблях, немов щур у канаві.
Він відчув, як трясеться драбина, — то Альфред ліз слідом. Джек був моторніший за Альфреда, але голова в нього й досі паморочилася. Він дістався верху й незграбно став на ноги, але зашпортався й упав на свіжу кладку — її змурували цього ранку, тож розчин і досі був сирий. Коли Джек врізався в неї, цілий шмат стіни зсунувся, і три чи чотири камені змістилися вбік і попадали вниз. Джек уже думав, що полетить за ними. Він ледь втримався на самому краю та побачив, як величезні каменюки, перевертаючись, летять униз із висоти у вісімдесят футів[142] і падають на дахи повіток, що тулилися до стіни собору. Джек випрямився, сподіваючись, що у повітках нікого не було. Тим часом Альфред видерся по драбині й побіг до нього по хисткому риштованню.
Пика в Альфреда була червона, він важко дихав, в його очах горіла щира ненависть. Джек не мав жодних сумнівів, що в такому стані зведенюк уб’є його без вагань. Він подумав, що Альфред, коли добереться до нього, скине зі стіни. Той наближався, а Джек відступав. Він вступив у щось м’яке та зрозумів, що то вапняний розчин. Йому дещо спало на думку. Хлопець зупинився, набрав пригорщу розчину та жбурнув його Альфредові прямісінько в очі.
Альфред, засліплений, зупинився й потрусив головою в спробах позбутися розчину. У Джека нарешті з’явилася можливість втекти. Він побіг на дальній край помосту, сподіваючись спуститися, вибігти за межі монастирського подвір’я й упродовж дня переховуватися в лісі. Але, на його жах, з іншого кінця помосту не було драбини, а злізти самим риштованням він не міг, адже воно не діставало землі — його звели на балках, вставлених в отвори в стіні. Джек опинився в пастці.
Він озирнувся. Альфред протер очі від розчину й насувався на нього.
У Джека залишався останній шанс.
З того краю, де стіна ще була недобудована, — на стику вівтаря й трансепта — кожен ряд кладки був на пів каменя коротший за нижчий, утворюючи круті й вузенькі сходи, якими найсміливіші робітники часом підіймалися на поміст. Мало не вмираючи зі страху, Джек заліз на стіну й пішов — обережно, але швидко, стараючись не дивитися вниз. Він дійшов до імпровізованих сходів і аж тоді глянув на землю. Його аж занудило зі страху. Він подивився через плече: Альфред уже стояв на стіні. Джек став спускатися.
Він не розумів, як Альфред не боїться, адже той не вирізнявся хоробрістю. Ненависть, здавалося, притупила його обережність. Поки вони спускалися вниз карколомно крутими сходами, Альфред почав наздоганяти Джека. Вони були на висоті двадцяти футів[143], коли хлопець побачив, що переслідувач уже майже поруч. У відчаї Джек стрибнув униз, на очеретяний дах повітки теслярів, покотився по ньому й упав на землю, але приземлився невдало й вивихнув кісточку.
Хлопець підвівся. За ті секунди, що він падав, Альфред встигнув спуститися й тепер біг до повітки. Джек завмер, притиснувшись спиною до стіни, а його супротивник зупинився, чекаючи, в який бік він кинеться. Якусь мить він відчайдушно вагався, а потім наважився й позадкував у повітку.
Робітників там не було, адже всі вони зібралися навколо барильця Еніди. На лавках у повітці лежали молоти, пилки та стамески теслярів, а також фрагменти конструкцій, над якими вони працювали. Посередині на підлозі стояв великий елемент нового риштовання, призначений для будівництва арки, а позаду, впритул до церковної стіни, горіло вогнище, в якому палили стружки й обрізки деревини.
Виходу не було.
Джек обернувся до Альфреда. Він опинився в пастці. На мить його паралізував страх, але відразу йому на зміну прийшов гнів. Хлопець подумав: «Хай він уб’є мене, але перш ніж помру, я пущу йому кров!» Він не став чекати, поки Альфред його вдарить, а нахилив голову й кинувся на нього. Він був такий злий, що навіть не подумав вдарити, а просто щосили налетів на нього.
Альфред аж ніяк не очікував цього. Джек ударив його лобом просто по зубах. Джек був на два-три дюйми[144] нижчий і важив набагато менше, але його удар відкинув Альфреда назад. Відновивши рівновагу, хлопець побачив кров на губах у свого ворога й відчув задоволення.