Том підійшов до підніжжя стіни й з острахом подивився вгору. Джонатан радісно бавився на висоті у вісімдесят футів. Томове серце захолонуло від жаху. Він щосили крикнув:
— Джонатане!
Люди, що стояли поруч, стривожились і стали видивлятися, до кого він кричить. Коли вони побачили дитину на риштованні, то почали показувати пальцем і розповідати знайомим. Невдовзі навкруг зібралася юрба.
Джонатан не чув. Том приклав долоні до рота й знову крикнув:
— Джонатане! Джонатане!
Тепер хлопчик почув його. Він подивився вниз, побачив Тома й помахав рукою.
— Спускайся! — крикнув Том.
Джонатан наче й хотів послухатися, але подивився на стіну, якою мусив пройти, на вузесенькі сходи, що ними мусив спуститися, і передумав.
— Не можу! — гукнув він, і його тоненький голосок почули всі, хто стояв унизу.
Том зрозумів, що йому доведеться видертися нагору й спустити Джонатана.
— Стій де стоїш, а я підіймусь і заберу тебе! — крикнув він, відштовхнув колоду та подерся вгору.
Нижні сходинки були чотири фути[146] завширшки, але що вище, то ставали вужчими. Том підіймався обережно. Він і хотів би поквапитися, але змушував себе зберігати спокій. Коли він подивився вгору, то побачив, що Джонатан сидить на краю риштовання та бовтає ніжками над безоднею.
Нагорі стіна була завтовшки лише два фути[147], але цього було достатньо, щоб іти нею — за умови, що нерви міцні. Том пройшов стіною, стрибнув на риштовання й узяв Джонатана на руки. Йому одразу полегшало.
— От дурне маля, — мовив він, але в голосі його було стільки любові, що Джонатан обійняв його.
Том знову подивився вниз. Він побачив море задертих голів: понад сотню людей стежили за ним. Вони, певно, вважали це черговою розвагою — як цькування ведмедя.
— Гаразд, спускаймося, — сказав Том Джонатанові та поставив його на стіну. — Я буду йти за тобою, тож не хвилюйся.
Це не переконало Джонатана.
— Я боюся, — промовив він, потягнувся до Тома, щоб той взяв його на руки, і розплакався, коли побачив, що чоловік вагається.
— Ну добре, я понесу тебе, — заспокоїв малого Том.
Це було кепсько, але Джонатан був надто наляканий, щоб самостійно йти на такій висоті. Том видерся на стіну, став на коліна поруч із Джонатаном, взяв його на руки та підвівся.
Малюк міцно вчепився в нього.
Том зробив перший крок. Він не мав змоги дивитися собі під ноги, бо тримав малого на руках. Він боязко, обережно переставляючи ноги, рушив стіною, а його серце заходилося від хвилювання. За себе він не боявся — тільки за малюка в нього на руках. Нарешті вони наблизилися до сходів. Стіна там була така сама завширшки, але завдяки сходам здавалася менш прямовисною. Він почав неквапливо спускатися. Із кожною сходинкою ставало спокійніше. Коли дістався галереї, де сходинки були вже три фути[148] завширшки, Том зупинився, щоб угамувати шалений стукіт серця.
Він роззирнувся на подвір’я пріорату, Кінгзбридж і поля, які лежали за ним, та побачив дещо, що його збентежило. Десь за милю[149] від міста на дорозі, що вела в Кінгзбридж, стояла курява. За мить Том зрозумів, що до міста бадьорою риссю наближається чималий загін вершників. Він вдивився вдалину, стараючись з’ясувати, хто це такі. Спершу подумав, що то заможний купець — або кілька купців — з великим почтом, але вершники не були схожі на торговців. Том силкувався зрозуміти, що саме його насторожило, та, коли вони під’їхали ближче, побачив: більшість із них у шоломах, озброєна до зубів, а під деякими — бойові коні.
Йому стало страшно.
— Господи Боже, хто всі ці люди? — спитав він уголос.
— Не господибожкайся, — з докором сказав Джонатан.
Хоч би ким були ці люди, їхня поява означала неприємності.
Том став квапливо спускатися. Коли він зістрибнув зі сходів, натовп загулюкав, але він не звертав на це уваги. Натомість пильно видивлявся Елену з дітьми, однак їх ніде не було.