— Я так втомилася, — озвалася Агнеса. — Я не вірю, що здатна народити дитину на світ. Я хочу відпочити.
На її обличчі, освітленому язиками полум’я, блищали краплини поту. Том розумів, що повинен зібратися. Він мусив підтримати Агнесу.
— Я допоможу, — сказав він.
У тому, що мало статися, не було нічого загадкового чи складного. Він був свідком народження кількох дітей. Зазвичай допомагали жінки, адже вони знали, як почувається роділля, і тому користі від них було більше. Але за необхідності із цим міг впоратись і чоловік. Спершу він мав подбати про те, щоб їй було зручно. Потім з’ясувати, як далеко зайшли пологи, зробити всі необхідні приготування й нарешті заспокоювати й підтримувати жінку, поки вони триватимуть.
— Як почуваєшся? — спитав Том.
— Мені холодно, — відповіла Агнеса.
— Іди ближче до вогню, — сказав він, зняв із себе накидку та розіслав на землі, за ярд[31] від багаття. Агнеса спробувала підвестися на ноги. Том легко підняв її та обережно опустив на накидку біля вогню.
Він став на коліна поруч із нею. Вовняна сукня, яку Агнеса носила під своєю накидкою, була застібнута на всі ґудзики. Він розстібнув два з них і запустив руки всередину. Агнеса ахнула.
— Боляче? — спитав він, здивовано й стурбовано.
— Ні, — сказала вона й коротко всміхнулася. — У тебе руки холодні.
Він обмацав її живіт. Опуклість була вища й чіткіша, ніж учора, коли вони спали на соломі, на підлозі селянської хатини. Том натиснув трохи сильніше й торкнувся плода. Знайшов нижню частину тіла — одразу під пупком Агнеси, — але верхню знайти не зміг. Він сказав:
— Я відчуваю низ, а голову — ні.
— Бо дитя йде головою вперед, — відповіла Агнеса.
Том укрив дружину й підіткнув накидку під неї. Він мав швидко приготуватися. Том подивився на дітей. Марта гучно сопіла. Альфред просто сидів переляканий. Треба було знайти їм заняття.
— Альфреде, іди з казаном до струмка. Вимий його й набери свіжої води. Марто, насмикай очерету та сплети мені два шнурки, як для намиста. Швидко. На світанку у вас з’явиться братик чи сестра.
Вони пішли. Том вийняв свій столовий ніж та маленьке точило й заходився гострити лезо. Агнеса знову застогнала. Том поклав ніж і взяв її за руку.
Так він сидів з нею і тоді, коли народжувалися інші діти: Альфред, потім — Матильда, яка за два роки померла, Марта й мертвонароджене немовля — хлопчик, якого Том хотів назвати Гарольдом. Але щоразу поруч був хтось, хто міг допомогти й підтримати: мати Агнеси, що прийняла Альфреда, сільська повитуха — Матильду й Гарольда, і навіть леді маєтку[32], яка прийняла Марту. Тепер він мусив усе зробити сам. Але не можна було показувати своєї тривоги: він мав бути опорою та підтримкою.
Перейми минули, і вона розслабилася. Том сказав:
— Пам’ятаєш, як леді Ізабелла була повитухою, коли народилася Марта?
Агнеса усміхнулася.
— Ти будував каплицю для лорда й попросив леді відправити служницю в селище по повитуху… А вона каже: «По ту стару п’яну відьму? Я не дозволила б їй прибирати лайно за цуценятами хорта!» І відвела нас у свої покої, а лорд Роберт не міг лягти спати, доки Марта не народилася.
— Вона добра жінка.
— Інші леді не такі.
Повернувся Альфред з казаном холодної води. Том поставив його біля вогню — так, щоб нагріти, а не скип’ятити. Агнеса сунула руку у свою накидку й дістала полотняний мішечок із чистим ганчір’ям, яке вона підготувала завчасно.
З’явилася Марта з очеретинами в руках і всілася плести.
— Нащо тобі мотузки? — спитала вона.
— Це дуже важливо, сама побачиш, — відповів Том. — Роби старанно.
Альфред мав тривожний і збентежений вигляд.
— Іди назбирай ще хмизу, — сказав йому Том. — Нам треба більше вогню.
Хлопець пішов, радий, що йому знайшлося заняття.
Обличчя Агнеси скривилося від напруги — це знову почалися перейми. Вона виштовхувала плід й тихо стогнала, мов дерево на вітрі. Том бачив, що ці зусилля даються їй тяжко, геть виснажують. Якби ж то він міг взяти біль переймів на себе та позбавити її страждань! Нарешті біль, здавалось, вгамувався, і Том зміг спокійно вдихнути. Агнеса, схоже, задрімала.
Тут повернувся Альфред з повними руками гілляччя.