Найтяжчим ударом стала смерть Тома Будівника. Людина неймовірних умінь, знавець усіх тонкощів свого ремесла, він мав очолювати зведення собору аж до завершення. До того ж він став найближчим другом Філіпа за межами клуатру. Вони розмовляли принаймні раз на день і разом шукали розв’язання нескінченних завдань, що ставило перед ними їхнє велике будівництво. У характері Тома було рідкісне сполучення мудрості й скромності, завдяки чому працювати з ним було справжнім задоволенням.
Філіп відчував, що більше нічого не розуміє, не має справжньої влади та не здатний керувати навіть корівником, не кажучи вже про таке велике місто, як Кінгзбридж. Він завжди вірив, що якщо чесно докладатиме всіх зусиль і покладатиметься на Господа, то врешті-решт усе буде добре. Схоже, спалення Кінгзбриджу довело, що він помилявся. Він втратив усю рішучість і цілими днями сидів у своєму будинку в пріораті, дивлячись, як горить свічка на його невеличкому вівтарі, занурений у плутані безвідрадні думки.
На допомогу йому прийшов юний Джек. Він звелів забрати тіла мертвих у крипту, розмістити поранених у чернечому дорміторії та нагодувати живих на лузі на тому березі річки. Погода була теплою, і всі спали просто неба. Наступного дня Джек організував розгублених містян для прибирання попелу й руїн на подвір’ї пріорату, поки Катберт Білоголовий і рахівник Мілій замовляли харчі з розташованих навколо ферм. Ще через день вони поховали загиблих у північній частині монастирського подвір’я, для чого знадобилося вирити сто дев’яносто три могили.
Філіпові залишалося тільки віддавати відповідні накази. Джек зауважив, що більшість містян, які вижили під час пожежі, втратили небагато, — хіба що свої хижки й щось із меблів. Врожаї досі стояли в полях, худоба — на пасовищах, а їхні заощадження були там, де вони їх тримали, — зазвичай закопані під вогнищами їхніх осель — і не постраждали в полум’ї, яке знищило місто. Найбільших збитків зазнали купці, чиї товари згоріли: дехто залишився без нічого, як-от Алієна, хоча більшість мала накопичення, сховані під підлогами їхніх осель, і могла повернутися до своїх справ. Джек запропонував негайно почати відновлення міста.
За пропозицією Джека Філіп дозволив безплатно валити дерева для відбудови хат у лісах, що належали пріоратові, але тільки на тиждень. Тож Кінгзбридж збезлюднів на сім днів, поки всі обирали й валили дерева, щоб збудувати собі нове житло. Того тижня Джек попросив Філіпа намалювати план нового міста. Цей задум захопив Філіпову уяву й вивів його з пригніченого стану.
Упродовж чотирьох днів він невпинно працював над цим планом. Біля монастирського муру мали вирости великі будинки заможних ремісників і крамарів. Філіп згадав чітке планування вулиць Вінчестеру й спланував Кінгзбридж за таким самим зручним шаблоном: прямі вулиці, на яких могли б роз’їхатися два вози, вели до річки, а інші — вужчі — перетинали їх. Він вирішив, що стандартна ділянка під забудову матиме двадцять чотири фути[150] завширшки, що було цілком достатньо для фасаду міського будинку, і сто двадцять футів[151] углиб, щоб вистачило місця для заднього двору з відхожим місцем, городом і стайнею, корівником або хлівом для свиней. Міст також згорів, і новий треба було збудувати в зручнішому місці — у нижньому кінці нової головної вулиці. Вона мала пройти від мосту прямо на пагорб, далі повз собор і звідти в дальню частину міста, як у Лінкольні. Ще одна широка вулиця пролягатиме від брами пріорату до нової річкової пристані, униз за течією від мосту та вздовж річкового вигину. Таким чином, вантажі з пристані можна буде доставляти в пріорат, оминаючи головну торгову вулицю. Біля пристані мав постати новий район з маленькими хатинками: бідняки житимуть нижче за течією від монастиря, і бруд від їхнього господарювання не псуватиме свіжу воду, що надходила до пріорату.
Планування оновленого міста вивело Філіпа з безпорадного заціпеніння, але щоразу, коли він дивився на свої малюнки, гнів закипав у ньому й журба за всіх загиблих переповнювала серце. Часом пріору здавалося, що Вільям Гамлейський був утіленням диявола: він спричинив більше горя, ніж здатна людина. На обличчях містян, які поверталися з лісу, везучи деревину, Філіп бачив таке саме чергування надії та скорботи. Джек з іншими монахами зобразили новий план міста на землі, за допомогою кілків і мотузок, і коли люди підходили обирати собі ділянки, багато хто питав, який у тому сенс, якщо наступного року все знову спалять. Якби можна було сподіватися на правосуддя, на те, що лиходіїв спіткає кара, вони не почувалися б такими невтішними. Філіп написав Стефанові, Мод, єпископові Генріху, архієпископові Кентерберійському та Папі, але розумів, що під час війни така впливова й важлива людина, як Вільям, навряд чи буде притягнута до відповідальності.