Повернулася до пріорату, перестрибнула канаву біля старого водяного млина й увійшла на подвір’я з південного боку. На млині було тихо, як і завжди у святковий день. Якби млин працював, вона б не пішла тією дорогою, адже стукіт молотів завжди викликав у неї головний біль.
Подвір’я було безлюдним, як вона і сподівалася. На будівництві стояла тиша. То була година, коли монахи навчалися або відпочивали, а всі інші були в лузі. Алієна перетнула цвинтар на північ від недобудованого собору. Ретельно доглянуті могили, з охайними дерев’яними хрестами та пучками свіжих квітів, відкривали правду: місто ще не оговталося після побою. Вона зупинилася біля кам’яного надгробка Тома, прикрашеного фігуркою мармурового янгола, яку вирізьбив Джек. Згадалось, як сім років тому батько знайшов їй ідеального нареченого. Вільям Гамлейський був не старий, не бридкий і не бідний. Будь-яка інша дівчина радо погодилася б на таку пропозицію. Проте Алієна відмовила, і от до якої біди це призвело: на їхній замок напали, її батька ув’язнили, вони з братом опинились у злиднях. Схоже, навіть спалення Кінгзбриджу й смерть Тома стали наслідком її впертості.
Смерть Тома здавалася найбільшою бідою — мабуть, тому, що дуже багато людей любили його, і тому, що він став другим батьком, якого втратив Джек.
«А тепер я знову відмовляюся від прийнятної пропозиції, — подумала вона. — Чи маю я право вважати себе особливою? Моя перебірливість уже коштувала надто дорого. Треба погоджуватися на пропозицію Альфреда й дякувати Богові, що я не повинна працювати на господиню Кейт».
Вона відійшла від могили, наблизилась до собору, зупинилась у середохресті й подивилася на вівтар. Він був уже майже завершений — залишалося звести дах, — і будівники готувалися до наступного етапу: зведення трансептів. Вони вже були сплановані й викладені на землі за допомогою кілків і мотузок, і робітники почали працювати над фундаментом. Стіни, що височіли перед нею, кидали довгу тінь у надвечірньому сонці. День був теплий, але від собору віяло холодом. Алієна довго вдивлялась у ряди заокруглених арок: вони були широкі знизу, звужувалися до середини, а потім знову розширювалися вгорі. У чергуванні арок і колон було щось таке, що викликало заспокоєння.
Якщо Альфред справді готовий допомогти Річардові грошима, в Алієни з’явиться шанс все ж таки дотримати своєї обітниці батькові: дбати про брата, доки той поверне собі графський титул. У глибині душі вона розуміла, що має піти за Альфреда. Але не могла із цим змиритися.
Алієна рушила уздовж південної бічної нави, торкаючись рукою стіни, намацуючи грубу поверхню каменів, чіпляючись нігтями за дрібні канавки, що їх залишили зубчаті різці каменярів. Тут, у наві, попід вікнами стіна була прикрашена сліпою аркадою — рядом закритих арок. Аркада не мала практичної мети, але додавала гармонійності, яку відчувала Алієна, коли дивилася на будівлю. Усе в Томовому соборі видавалося продуманим. Напевне, і Алієнине життя наперед визначене в якомусь грандіозному плані, а вона поводиться, немов нерозумний будівник, який хоче у вівтарі збудувати водоспад.
У південно-східному кутку собору були низенькі двері, що вели до вузьких ґвинтових сходів. У якомусь пориві Алієна увійшла туди й підійнялася сходами. Коли двері внизу зникли з очей, а нагорі ще нічого не було видно, в неї з’явилося дивне відчуття: здавалося, сходи тягнутимуться вічно. Потім вона побачила денне світло, що падало на сходи крізь стрілчасте вікно в стіні вежі. Нарешті вийшла в широку галерею над навою. Вікон там не було, але звідти розгортався вид усередину ще не покритого дахом собору. Алієна сіла на лежень однієї з внутрішніх арок і прихилилася до колони. Холодний камінь ласкаво торкнувся її щоки. Вона замислилася, чи не Джек різьбив його. Ще їй спало на думку, що вона помре, якщо впаде звідси. Але висота була не така вже велика, тож можна було зламати тільки ноги і страждати, аж доки монахи не прийдуть і не знайдуть її.
Вона захотіла підійнятись у клеристорій, тому повернулася до сходів і пішла вгору. Наступний прогін був коротший, але їй однаково було моторошно, і, коли Алієна подолала його, серце аж вистрибувало в неї з грудей. Вона ступила в прохід клеристорію — вузький тунель у стіні — і пробиралася ним, аж доки дісталася внутрішнього підвіконня, де взялася за стовп, що розділяв вікно навпіл. Коли подивилася вниз із висоти в сімдесят п’ять футів[152], її затрусило.
Раптом Алієна почула кроки на ґвинтових сходах, і їй перехопило подих — немов вона довго бігла. Нікого не було видно. Невже хтось прокрався слідом за нею? Тепер кроки лунали в проході клеристорію. Вона відпустила стовп і, хитаючись, встала на край. З коридору вийшов чоловік. То був Джек. Серце Алієни билося так гучно, що їй самій було чутно.