— Що ти робиш? — насторожено спитав Джек.
— Я… Я дивилася, як іде будівництво.
Він вказав на капітель у неї над головою.
— Це я зробив.
Вона подивилась угору. У камені була вирізьблена фігура чоловіка, який, здавалося, тримав вагу арки в себе на спині. Його тіло зігнулося, немов від болю. Алієна уважно роздивлялася. Вона ніколи в житті не бачила нічого подібного. Не думаючи сказала:
— Саме так я і почуваюсь.
Коли вона перевела погляд на нього, він уже стояв поруч і тримав її за руку — лагідно, але міцно.
— Я знаю, — промовив він.
Вона подивилась у провалля. Від думки про те, що може впасти звідси, їй стало неймовірно страшно. Джек потягнув її за руку. Вона дозволила йому ввести себе в клеристорій.
Вони рушили гвинтовими сходами вниз і вийшли надвір. Ноги в Алієни підкошувалися. Джек обернувся до неї та спокійно сказав:
— Я читав у клуатрі, глянув угору й побачив тебе в клеристорії.
Алієна подивилася на його юне обличчя, стурбоване й ніжне, і згадала, чому втекла від усіх і сховалася тут. Закортіло поцілувати його, а в його очах вона прочитала таке саме бажання. Кожною клітинкою свого тіла Алієна хотіла кинутися в його обійми, але знала, що мусить зробити натомість. Вона хотіла сказати, що її любов до нього — немов громовиця, немов лев, немов нездоланний шал. Натомість сказала:
— Гадаю, я вийду заміж за Альфреда.
Джек вирячився на неї. Він був шокований. Потім на його обличчі проступив сум — якась стара й мудра туга не по його літах. Алієна думала, що він заплаче, але помилилася. У його очах з’явився гнів. Він розтулив рота, щоб сказати щось, передумав, завагався й нарешті промовив холодним, як північний вітер, голосом:
— Краще б ти стрибнула з клеристорію.
Він відвернувся від неї та пішов назад у монастир.
«Я втратила його назавжди», — подумала Алієна й відчула, що в неї от-от розірветься серце.
II
Джека бачили, коли він вислизнув із монастиря на свято врожаю. Саме собою то не було великим порушенням, але його вже кілька разів ловили на такому, а те, що цього разу він розмовляв із неодруженою жінкою, робило цю провину ще серйознішою. Джекову поведінку обговорили наступного дня під час засідання капітулу й наказали обмежити йому волю. Це означало, що він міг перебувати тільки в монастирських будівлях, клуатрі та крипті, а переходити з однієї будівлі в іншу міг тільки в супроводі когось із братії.
Джек майже не звернув на це уваги. Він був такий пригнічений словами Алієни, що збайдужів до всього. Якби його відшмагали, він сприйняв би це з такою самою байдужістю.
Його роботу на будівництві собору, звісно, не обмежували, але після того, як Альфред став там за головного, Джек не відчував задоволення від неї. Вільні післяобідні години він присвячував читанню. Його латина неабияк вдосконалилась, і він міг прочитати будь-який текст, хоч і повільно. Оскільки Джек мав читати латиною, щоб покращити своє знання мови, йому дозволяли брати будь-які книги, що його цікавили. Хай якою малою була монастирська бібліотека, вона мала кілька праць із філософії та математики, і Джек з ентузіазмом заглибився в них.
Більшість із того, що він читав, розчаровувало його. То були нескінченні сторінки, присвячені генеалогії, монотонні переліки чудес, створених мертвими святими, та нескінченні теологічні міркування. Перша книга, яка привабила Джека, розповідала всю історію світу від Сотворення і до заснування Кінгзбриджського пріорату, і коли хлопець дочитав її, йому здалося, ніби він знає про все, що коли-небудь сталося. Через деякий час він усвідомив, що викладення історії в тій книзі було неправдоподібним, адже події відбувалися скрізь — не лише в Кінгзбриджі й Англії, а й у Нормандії, Анжу, Парижі, Римі, Ефіопії та Єрусалимі, — тож автор, напевне, чимало пропустив. І все ж таки ця книга подарувала Джекові цілком нове відчуття того, що минуле подібне до повістини, де одне веде до іншого, а світ — то не безмежна загадка, а цілком реальне явище, яке можна збагнути.
Ще більше його бентежили складні питання. Один філософ запитував, чому слабкій людині вдається зрушити камінь за допомогою важеля. Досі Джек ніколи не задумувався про таке, але тепер це питання почало його мучити. Він провів кілька тижнів у каменярні, тож пригадав, що, коли камінь неможливо було зрушити важелем завдовжки у фут, зазвичай використовували двофутовий[153] важіль. Чому одна й та сама людина не могла зрушити камінь футовим важелем, а от довшим — могла? Це запитання вело до інших. Будівельники собору використовували здоровезне колесо, щоб підіймати великі каменюки й балки нагору. Вантаж, що кріпили до мотузки, був надто важкий для однієї людини, але як та сама людина могла підіймати його, крутячи колесо, на яке намотувалася мотузка? Чому це було можливо?