Я зв’язався із Жаном Ґімпелем, який надихнув мене за десять років до того, і з великим здивуванням дізнався, що він живе в Лондоні, ще й на тій самій вулиці, що і я. Я найняв його консультантом, ми стали друзями та грали у пінг-понг аж до його смерті.
У березні наступного, 1987, року я накидав лише перші дві третини книжки, але вирішив, що цього достатньо, і почав писати.
До грудня в мене було кілька сотень сторінок.
Це була катастрофа. Я працював над романом два роки й мав лише неповний нарис та кілька розділів. Я не міг дозволити собі провести решту життя, працюючи над цією книжкою. Що було робити? Я міг кинути її та написати черговий трилер. Або ж міг працювати наполегливіше. У ті дні я писав із понеділка до п’ятниці, а суботніми ранками розбирав своє ділове листування. Із січня 1988-го я став писати з понеділка до суботи, а неділю приділяв листуванню. Моя продуктивність зросла в рази — завдяки цьому додатковому дню, але здебільшого завдяки зосередженості, з якою я взявся до роботи. Проблема з фіналом книжки, чернетку якого я не написав, була розв’язана раптовим піднесенням, коли я обмірковував залучення головних персонажів до сумнозвісної історичної події — вбивства Томаса Бекета[3].
Пригадую, я завершив першу чернетку в середині того року. Збудження в поєднанні з нетерпінням змушували мене ще наполегливіше переписувати друкопис, і я почав працювати сім днів на тиждень. Я ігнорував ділову кореспонденцію і таки завершив книжку в березні 1989-го, через три роки й три місяці після того, як розпочав.
Я був виснажений, але щасливий. Відчував, що написав дещо особливе — не черговий бестселер, а, можливо, гарний популярний роман.
Мало хто був із цим згодний.
Моє американське видавництво «Вільям Морроу та компанія» надрукувало той самий наклад у твердій обкладинці, що й «Лежачи з левами», і залишилося цілком вдоволеним, коли розпродало його. Лондонські видавці були більш зацікавлені, а «Стовпи» продавалися краще за мої попередні книжки. Проте першою реакцією видавців у всьому світі було полегшення від того, що Фоллетт нарешті завершив свій божевільний проект і це зійшло йому з рук. Книжка не отримала премій — і навіть не номінувалася на них. Кілька критиків боготворили її, але більшість не були вражені. Роман став першим у списку бестселерів в Італії, де читачі завжди були добрі до мене. Видання в м’якій обкладинці на тиждень очолило список бестселерів у Великій Британії.
Я почав думати, що помилився. Можливо, в мене вийшло просто чтиво — гарне, але невидатне.
Хай там як, одна людина щиро повірила в те, що ця книжка — особлива. Мій німецький редактор Вальтер Фріцше з видавництва Ґустава Луеббе давно мріяв про публікацію роману, присвяченого будівництву собору. Він навіть обговорював це з деякими зі своїх авторів, але з того нічого не вийшло. Тому його надзвичайно хвилював мій проект, і, коли надійшов друкопис, він почувався так, наче його сподівання здійснилися.
До того мої твори мали в Німеччині дуже помірний успіх (лиходії в моїх романах нерідко були німцями, тож нема на що жалітися). Фріцше був сповнений ентузіазму, він вважав, що «Стовпи» можуть стати проривом, який зробить мене найпопулярнішим письменником Німеччини.
Навіть я в це не вірив.
Але він не помилився.
«Луеббе» опублікувало книжку блискуче. Видавництво найняло молодого художника Ахіма Кіля для створення обкладинки, але він наполягав на тому, щоб проілюструвати всю книжку, ставився до неї як до витвору мистецтва, і «Луеббе» наважилося прийняти його концепт. Він був недешевий, але Кілю вдалося передати читачеві відчуття Фріцше, що в книжці є щось особливе (цей художник впродовж багатьох років оформлював усі мої німецькі видання, створюючи той дизайн, який «Луеббе» використовувало знов і знов).
Першим натяком на те, що читачі побачили в романі дещо особливе, став факт продажу 100 тис. примірників, про який «Луеббе» повідомило в рекламі. Наклади моїх книжок у твердій обкладинці ніколи не мали таких продажів, хіба що в США (де населення втричі більше, ніж у Німеччині).
Через кілька років «Стовпи» почали з’являтися в списках книжок, що продаються найдовше, і вісімдесят разів опинялися в списках німецьких бестселерів. Час минав, а книжка залишалася в цих рейтингах (наразі вона понад триста разів з’являлася в тижневих списках).