Він згорнув мапу, поклав її у шафу та рушив до дверей. Джозеф так і стояв, спершись на мітлу.
— Ідеш кудись? — запитав він. — Я думав, ти маєш лишатися тут, доки по тебе прийде трапезник.
— Хай трапезник іде посрати, — кинув Джек і вийшов.
Він потрапив на очі пріорові Філіпу, щойно дійшов до східної доріжки в клуатрі. Той саме виходив із недобудованого собору. Джек швидко відвернувся, але Філіп гукнув:
— Джеку! Куди зібрався? Забув, що тебе покарано?
Джек більше не збирався дотримуватися монастирської дисципліни. Він не звернув уваги на Філіпа й подався в іншому напрямку, до проходу, що виводив на доріжку в південній частині клуатру, звідки можна було вийти до хатин біля нової пристані. Але йому не пощастило: тієї ж миті зіштовхнувся з трапезником, братом П’єром, який ішов у супроводі двох помічників. Вони побачили Джека й завмерли на місці. На огрядному обличчі П’єра з’явився вираз недовіри та обурення.
— Зупини послушника, брате трапезнику! — крикнув Філіп.
П’єр простягнув руку, щоб зупинити Джека, але той відштовхнув його. П’єр почервонів і схопив його за руку. Джек вирвався та вдарив П’єра в ніс. Трапезник скрикнув — більше від люті, ніж від болю, — а потім на Джека накинулися його помічники.
Джек чинив шалений опір і майже вислизнув, але П’єр оговтався після удару та приєднався до своїх помічників, і всі разом вони змогли скрутити хлопця. Той не припиняв пручатися, розлючений тим, що чернеча маячня не дає йому зробити дещо неймовірно важливе: поговорити з Алієною.
— Відпустіть мене, недоумки! — повторював він знов і знов.
Помічники сіли на нього зверху. П’єр стояв поруч і витирав заюшений ніс рукавом. До них наблизився Філіп.
Попри злість, Джек бачив, що Філіп також розгніваний — сильніше, ніж хлопець коли-небудь бачив.
— Я не потерплю такої поведінки, — сказав пріор голосом, у якому бряжчало залізо. — Ти — послушник, і маєш підкорятися мені.
Він розвернувся до П’єра.
— Посадіть його в карцер.
— Ні! — крикнув Джек. — Ви не можете!
— Ще й як можу, — гнівно відповів Філіп.
Карцер був маленькою келією без вікон у підземеллі під дорміторієм — у південному крилі, поряд із нужником. Його використовували переважно для ув’язнення порушників закону, які чекали на суд пріора або на перевезення в темницю шерифа в Ширингу, але часом туди саджали монахів, винних у серйозних порушеннях дисципліни — наприклад, у перелюбі зі служницями пріорату.
Джека лякало не самотинне ув’язнення, а те, що він не зможе побачитися з Алієною.
— Ви не розумієте! — крикнув він Філіпові. — Я маю поговорити з Алієною!
Тієї миті тяжко було сказати щось гірше. Філіп розгнівався ще сильніше.
— Тебе покарано саме за те, що ти з нею розмовляв, — суворо промовив він.
— Але я мушу!
— Єдине, що ти мусиш, — це навчитися боятися Бога та слухатися своїх менторів.
— Ти мені не ментор, тупий віслюче! Ти ніщо для мене! Відпустіть мене, чорт вас забирай!
— Заберіть його звідси, — похмуро сказав Філіп.
Навколо вже зібралися люди, і кілька монахів за руки й за ноги підійняли Джека. Він крутився, немов рибина на гачку, але їх було надто багато. Хлопець не міг повірити, що це відбувається насправді. Джек відбивався та пручався, але його таки донесли до дверей карцеру. Хтось відчинив їх. Джек почув мстивий голос брата П’єра:
— Киньте його всередину!
Він відчув, як монахи відступили на крок, а потім полетів уперед і впав на кам’яну підлогу. Джек підвівся на ноги, не зважаючи на біль від забоїв, і кинувся до дверей, але ті зачинилися просто перед ним, і він врізався в них тієї самої миті, коли ззовні хтось опустив важкий залізний засув і повернув ключ у замку.
Джек заходився щосили гатити в двері.
— Випустіть мене! — істерично заволав він. — Я маю завадити їй одружитися з ним! Випустіть!
За дверима було тихо. Він кричав і далі, але його вимоги перетворилися на благання, крики стихли до скиглення, потім — до шепоту, а по обличчю текли сльози безсилого гніву.
Нарешті його очі висохли, і в нього не залишилося сил навіть на плач.
Джек відвернувся від дверей. У карцері було не зовсім темно: з-під дверей пробивалося світло, і він міг роздивитися навколо. Пройшов уздовж стін, обмацуючи їх руками. Зі слідів, що різці залишили на каменях, він зрозумів, що карцер збудовано дуже давно. Карцер мав площу приблизно шість футів[154],{3} колону в одному куті й аркову стелю — очевидно, раніше він був частиною більшого приміщення, перш ніж його відгородили стіною, щоб використовувати як в’язницю. В одній зі стін була впадина, схожа на отвір для стрілчастого вікна, але надійно закрита віконницею. Хай там як, вона однаково здавалася замалою, щоб у неї пролізти. Кам’яна підлога була волога. Джек почув безперервний шум, і зрозумів, що канал, який біг через подвір’я пріорату від загати біля млина до нужника, проходив під карцером. Це пояснювало, чому підлога була з каменю, а не з утрамбованої землі.