Він почувався виснаженим. Сів на підлогу, прихилився до стіни та прикипів очима до смужки світла під дверима — нестерпного нагадування про те, де він прагнув бути. Як він опинився в цій халепі? Його ніколи не захоплював монастир, він не збирався присвятити своє життя Богові — Джек взагалі в Нього не вірив. Він став послушником лише для того, щоб розв’язати нагальну проблему: залишитись у Кінгзбриджі, поруч із тим, що він любить. Він думав, що може піти, коли йому заманеться. Але тепер, коли Джек понад усе на світі хотів піти, він не міг: його ув’язнили. Він подумав, що задушить пріора Філіпа, щойно вийде звідси, — хай навіть його за це повісять.
Це змусило його замислитися, коли його можуть випустити. Він почув дзвони до вечері. Це означало, що до ранку його точно не звільнять. Зараз вони, напевне, обговорюють його. Найпаскудніші із ченців скажуть, що його треба залишити в карцері на тиждень, — він так і бачив, як П’єр із Ремігієм наполягають на суворій дисципліні. Інші — ті, кому він подобається, — можуть сказати, що одна ніч буде достатнім покаранням. Але що скаже Філіп? Джек йому подобався, але зараз він страшенно сердився, особливо після того, як хлопець назвав його тупим віслюком і сказав, що Філіп йому не ментор, а взагалі ніщо. Філіп може стати на бік адептів суворого покарання й зробити так, як вони наполягають. Залишалося сподіватися, що вони захочуть негайно вигнати його з монастиря, адже це, на їхню думку, може бути найсуворішою карою. Тоді він зможе встигнути поговорити з Алієною до весілля. Але Джек був певен, що Філіп не погодиться, — пріор сприйняв би це як власну поразку.
Світло в шпарині під дверима почало згасати. Надворі темнішало. Джек подумав, як в’язневі спорожнитися. У карцері не було нічного горщика, що здивувало його: ченці поважали чистоту, навіть коли йшлося про грішників. Хлопець знов дослідив підлогу, дюйм за дюймом, і знайшов невеличкий отвір у кутку. Шум води там був гучніший, і він здогадався, що отвір виходить у підземний канал. Схоже, то й була його вбиральня.
Невдовзі після того, як він зробив це відкриття, відчинилася віконниця. Джек схопився на ноги. На підвіконня поставили миску й поклали скибку хліба. Джек не бачив обличчя людини, яка це зробила.
— Хто тут? — спитав він.
— Мені не можна з тобою розмовляти, — відповів монотонний голос.
Джек упізнав його: то був монах, на ім’я Лука.
— Луко, довго мене тут триматимуть? — спитав Джек жалісним голосом.
— Мені не можна з тобою розмовляти, — повторив чернець знову свою мантру.
— Прошу, Луко, скажи мені, якщо знаєш! — заблагав Джек, байдужий до того, яким жалюгідним він здається.
— П’єр хотів, щоб тиждень, але Філіп вирішив, що два дні, — прошепотів Лука, і віконниця зачинилася.
— Два дні! — з відчаєм сказав Джек. — Але тоді вона вже буде одружена!
Відповіді не було.
Джек стояв, втупившись у порожнечу. Світло, що лилося крізь віконце, було дуже яскравим проти темряви карцеру, і кілька хвиль він нічого не бачив. Потім його очі призвичаїлися до імли, але на них набігли сльози, знову засліпивши Джека.
Він ліг на підлогу. Тепер нічого не вдієш — він був замкнений до понеділка, а у понеділок Алієна вже буде Альфредовою дружиною та прокидатиметься в його ліжку з його сім’ям усередині. Від цієї думки Джека занудило.
Невдовзі знову стало зовсім темно. Він намацав підвіконня й попив із миски. У ній була проста вода. Він узяв шматочок хліба, але не відчував голоду, тому насилу проковтнув його, запив залишками води та знову ліг на підлогу.
Він не спав, але занурився в якийсь транс і переживав у ньому, немов у сновидінні чи маренні, всі недільні вечори, що провів з Алієною минулого літа, розповідаючи їй історії про зброєносця, що покохав принцесу та пішов на пошуки лози, котра родила самоцвітами.
Опівнічні дзвони вивели його з дрімоти. Він уже звикнув до монастирського розкладу й не спав опівночі, натомість відчував потребу дрімати по обіді, особливо коли на обід давали м’ясо. Зараз монахи мусили б підхопитися з постелей і вишикуватись у процесію, яка рушить від дорміторію до собору. Вони мали бути просто над Джеком, але він нічого не чув: стіни карцеру не пропускали звуків. Невдовзі йому здалося, що він чує дзвони до лауд[155], які промовляли за годину після півночі. Час минав швидко, надто швидко, адже завтра Алієна мала вийти заміж.