У досвітні години, попри свої страждання, Джек заснув.
Прокинувся він раптово. Поруч із ним у карцері хтось був.
Джеку стало страшно.
У келії було темно, а звуки води, здавалося, стали гучнішими.
— Хто тут? — спитав він тремтливим голосом.
— Не бійся, це я.
— Мамо! — Джек мало не знепритомнів від полегшення. — Як ти дізналася, що я тут?
— Старий Джозеф розповів мені про те, що сталося, — відповіла вона в повний голос.
— Тихіше! Монахи почують.
— Не почують. Тут можна хоч співати, хоч волати, і ніхто не почує. Я знаю, бо я так робила.
У нього було стільки запитань, що він не знав, з якого почати.
— Як ти сюди потрапила? Двері відчинені? — Він кинувся до неї, випроставши перед собою руки. — Ой, ти вся мокра!
— Канал тече просто під нами. А з підлоги можна витягти камінь.
— Звідки ти знаєш це?
— Твій батько десять місяців провів у цьому карцері, — сказала вона, і в голосі її бриніла роками настояна скорбота.
— Мій батько? У цьому карцері? Десять місяців?
— Тут він і розповів мені всі ті історії.
— Як він опинився тут?
— Ми ніколи не дізнаємося, — сумно відповіла вона. — Його викрали чи заарештували — він сам точно не зрозумів — у Нормандії та привезли сюди. Він не розмовляв ані англійською, ані латиною, і гадки не мав, де опинився. Упродовж року він працював на стайні — там ми з ним і познайомилися.
У її голоси зазвучала ностальгія.
— Я покохала його з першого погляду. Він був такий ніжний, такий переляканий і нещасний, але співав немов пташка. Упродовж довгих місяців ніхто не розмовляв із ним. Він був такий радий почути від мене кілька слів французькою, що, гадаю, покохав мене вже лише за це.
Гнів зробив її голос жорсткішим.
— Невдовзі його посадили в цю келію. Саме тоді я дізналася, як потрапити сюди.
Джек усвідомив, що його, напевне, зачали саме тут, на холодній кам’яній підлозі. Ця думка збентежила його, і він зрадів, що вони з матір’ю не бачать одне одного в темряві. Він зауважив:
— Але мій батько мав скоїти щось таке, за що його арештували.
— Він не знав нічого такого за собою. Але вони врешті-решт самі вигадали для нього злочин. Хтось дав йому кубок, прикрашений коштовностями, і сказав, що він може йти. Але не встигнув він пройти й двох миль[156], як його заарештували та звинуватили в тому, що він вкрав кубок. І повісили за це.
Вона розплакалася.
— Хто зробив це?
— Ширингський шериф, пріор Кінгзбриджський… Та байдуже хто.
— А де родина мого батька? У нього ж мали бути батьки, брати і сестри…
— Так, він мав велику родину у Франції.
— Чому він не втік і не повернувся туди?
— Він якось намагався, але його спіймали та привезли назад. Саме тоді й посадили сюди. Він, звісно, міг би спробувати ще — коли дізнався, як втекти з карцеру. Але не знав дороги додому, не розмовляв англійською й не мав ані фартинга. Шанси були мізерні. Тепер зрозуміло, що йому не було чого втрачати, але тоді ми не думали, що його повісять.
Джек обійняв її, щоб заспокоїти. Мати вся промокла й тремтіла від холоду. Вона мала вибратися з карцеру й зігрітися. Раптом Джек зрозумів, що якщо вона може вибратися, то й він також. Поки мати розповідала про батька, він майже забув про Алієну, але тепер зрозумів, що його найбільше бажання — поговорити з Алієною до весілля — здійснилося.
— Покажи мені, як вийти звідси, — різко сказав він.
Вона шморгнула та проковтнула сльози.
— Візьми мене за руку, я поведу тебе.
Вони пройшли до протилежної стіни карцеру, і Джек зрозумів, що мати кудись спустилася.
— Просто пролізь у канал, — промовила вона. — Вдихни глибоко та пірнай. А потім повзи проти течії. Не йди за течією, інакше потрапиш у паскудник. Наприкінці тобі забракне повітря, але не хвилюйся, йди далі, і ти виберешся.
Вона опустилася нижче та зникла з очей.
Джек знайшов отвір, поліз униз, і його ноги майже негайно торкнулися води. Коли він став на дно каналу, його плечі все ще залишались у карцері. Перш ніж нахилитися й пірнути, він намацав камінь і поставив його на місце, зловтішно уявляючи, як здивуються ченці, коли побачать порожню келію.
Вода була холодна. Він глибоко вдихнув, опустився, став рачки й поповз проти потоку. Джек рухався так швидко, як тільки міг. Поки повз, уявляв будівлі на поверхні. Спершу він проповз під проходом у клуатрі, потім — під трапезною, кухнею та пекарнею. Відстань, хоч і невелика, здавалася йому нескінченною. Він намагався підвести голову, але бився об стелю каналу. Джек мало не запанікував, але згадав, що сказала йому мати. Він був майже на місці. За кілька хвиль побачив світло. Схоже, поки вони розмовляли у карцері, почало світати. Джек повз, аж доки побачив світло просто над собою, тоді підвівся і з полегшенням вдихнув, трохи відсапався й виліз із канави.