Джек з Алієною спробували вирватися з натовпу, але люди, що були позаду них, напирали дедалі сильніше, і вони опинились у пастці. Джек міцно притискав Томмі до грудей, прикриваючи руками його голову та стараючись триматися ближче до Алієни. Він побачив, як низенький скрадливий чоловік із чорною бородою вийшов із мулярської повітки зі статуєю плачущої діви. «Я ніколи більше не побачу її», — із жалем подумав Джек. Але всі його зусилля були спрямовані на те, щоб вибратися з тисняви, тому він мало переймався грабунком.
Наступною була повітка теслярів. Майстри вже втратили надію захистити її та не намагалися стримати погромників. Ковальня була не на їхні зуби, тому вони знесли стіну повітки покрівельників і забрали важкі, зловісно гострі інструменти, за допомогою яких майстри різали та кріпили свинцеві листи, і Джек подумав, що тепер точно когось вб’ють.
Попри всі зусилля, натовп ніс його до північної паперті, де точилися найзапекліші бійки. Те саме спіткало й чорнобородого крадія: він намагався вшитися разом зі здобиччю, притискаючи статую до грудей так само, як Джек притискав до себе Томмі, але його також несло в епіцентр колотнечі.
Раптом Джекові дещо спало на думку. Він простягнув Томмі Алієні й наказав:
— Тримайся поруч.
Потім він вчепився в низенького крадія та потягнув статую в нього з рук. Якусь мить той опирався, але Джек був вищий, а крадій більше хвилювався про те, щоб врятувати свою шкуру, і невдовзі відпустив статую.
Джек підняв її в себе над головою та закричав:
— Уклоніться Мадонні!
Спершу на нього не звертали уваги, але невдовзі дехто почав озиратися.
— Не смійте торкатися Богородиці! — щосили волав Джек. Ті, хто стояв поруч, відступили в побожному страху. А Джек правив своєї: — Паплюжити образ Діви — це гріх!
Він високо підніс статую над головою та рушив у напрямку церкви.
«Може, і вдасться», — думав він із надією. Дедалі більше людей припиняли битися, щоб подивитись, що відбувається.
Джек озирнувся. Алієна йшла слідом, затиснена натовпом. Але бійки потроху вщухали. Люди подалися за Джеком, підхоплюючи його слова.
— Богородиця…
— Радуйся, Маріє…
— Дайте дорогу блаженній Діві…
Усі вони хотіли видовища, і тепер, коли Джек влаштував його, безлад вщух, лише декілька людей досі вовтузилися десь оподалік. Джек урочисто крокував уперед. Його навіть тривожило те, як легко він зупинив заворушення. Натовп розступався перед ним, і він наблизився до північної паперті. Там він із великою шанобливістю поставив статую в прохолодному затінку дверного отвору. Вона була лише два фути[166] заввишки й на долівці справляла не таке глибоке враження.
Натовп зібрався навколо й вичікувально дивився. Джек і гадки не мав, що робити далі. Люди, напевне, чекали проповіді. Він повівся як священник, коли підняв статую та вигукував пишномовні застереження, але його знання обрядів на тому й закінчувались. Йому стало страшно: що зробить із ним натовп, якщо він розчарує його?
Раптом усі в один голос ахнули.
Джек обернувся. У північному трансепті скупчилися вельможі, які брали участь у процесії. Вони визирали назовні, але Джек однаково не розумів, що спричинило таке захоплення.
— Це чудо! — сказав хтось, а інші підхопили.
— Чудо!
— Це чудо!
Джек подивився на статую і враз усе зрозумів. З її очей крапала волога. Спершу він здивувався не менше за людей у натовпі, але за мить згадав свої припущення, що статуя починає плакати під час різкого охолодження — як у сутінки в південних краях. Він щойно переніс її з яскравого сонця в прохолодну тінь північної паперті. Це пояснювало, звідки взялися сльози. Усі побачили, як вона плаче, і були зачаровані цим.
Якась жінка, що стояла в перших рядах, кинула деньє — французький пенні — під ноги статуї. Джек мало не розсміявся. Нащо кидати гроші шматкові деревини? Проте люди були так привчені церквою, що, побачивши святиню, не замислюючись давали гроші. Кілька людей зробили те саме, що й жінка.
Джек і не думав, що Рашидова іграшка здатна приносити гроші. Звісно, вони призначалися не йому — ніхто не дав би й пенні, якби думав, що гроші підуть Джекові в кишеню. Але для будь-якої церкви така статуя була неоціненною.
Коли Джек усвідомив це, він зрозумів, що має робити.
Його осяяла блискавична думка, і він заговорив ще до того, як встигнув усе обдумати: слова, здавалося, з’являлися самі собою.
— Плачуща Мадонна належить не мені, а Господові, — почав він.
Люди в натовпі затихнули. То була промова, на яку вони чекали. Позаду Джека, в церкві, співали єпископи, але це вже нікого не цікавило.