Однак головна частина історії була ще попереду.
— Що сталося з Йовом після того, як диявол зробив найгірше? Бог дав йому більше, ніж він мав, — удвічі більше! Він мав сім тисяч овець, а стало чотирнадцять тисяч! Він мав три тисячі верблюдів, а стало шість тисяч. І він породив ще сімох синів і трьох доньок. — Віряни дивилися на нього з байдужістю, але Філіп продовжив: — Кінгзбридж коли-небудь знову стане заможним. Удови вийдуть заміж, вдівці знайдуть собі дружин, а ті, хто втратив дітей, знову завагітніють, і наші вулиці стануть людними, у лавках будуть хліб і вино, шкіра й мідь, паски та взуття. І прийде день, коли ми відбудуємо наш собор.
Біда була в тому, що він і сам не до кінця вірив у це, тож і не міг говорити переконливо. Не дивно, що паства лишалася байдужою.
Філіп подивився у важкий том перед собою та переклав з латини англійською:
— «А Йов жив по тому сотню й сорок років і побачив синів своїх та синів синів своїх, чотири покоління. І впокоївся Йов старим та насиченим днями»[167].
Він згорнув книгу.
Позаду, біля входу в церквицю, почалася якась метушня, і Філіп роздратовано подивився туди. Він розумів, що його проповідь не справила того впливу, на який він сподівався, але очікував, що принаймні його останні слова зустрінуть хвилиною тиші. Двері були відчинені, і ті, хто стояв позаду, видивлялися назовні. Філіп побачив, що надворі зібрався натовп — напевне, всі мешканці Кінгзбриджу, які не були в церкві. Що там таке?
Він мав кілька припущень: сталася бійка, пожежа, хтось помирає, наближається велика кавалькада, — але був геть не готовий до того, що побачив. Першими в церкву зайшли двоє священників, які несли на ношах, запнутих вишитим напрестольним покривалом, статую жінки, їхня урочиста поведінка натякала на те, що це статуя якоїсь святої, найімовірніше, Діви Марії. За священниками йшли ще двоє, що здивувало всіх іще сильніше: то були Алієна та Джек.
Філіп дивився на Джека з приязню, змішаною з обуренням. «Що за хлопець! — подумав він. — У день, коли він з’явився в Кінгзбриджі, згорів старий собор, і відтоді все, пов’язане з ним, не назвеш нормальним». І все ж таки Філіп більше радів, ніж гнівався, побачивши його. Попри всі неприємності, яких завдавав хлопець, життя з ним було цікавішим. Хлопець? Філіп придивився до нього. Джек був уже не дитиною. Він полишив Кінгзбридж на два роки, але здавалося, постарів на десять, а в його очах проглядала втома й обізнаність. Де він був? І як Алієна знайшла його?
Процесія дісталася середини приміщення. Філіп вирішив не заважати й чекав, що буде далі. Серед вірян пронісся збуджений гомін, коли вони впізнали Джека й Алієну. Потім гомін змінився на побожний шепіт, і хтось сказав:
— Вона плаче!
Інші підхопили це, немов літанію[168]:
— Вона плаче! Вона плаче!
Філіп подивився на статую. І справді, з її очей крапала волога. Він раптом згадав загадковий лист архієпископа про чудотворну Плачущу Мадонну. Отже, це вона. А от щодо того, чи чудо її сльози, Філіп іще не був готовий робити висновки. Він бачив, що, хоч сама статуя дерев’яна, очі в неї з якогось кристала — можливо, цим і пояснювалося загадкове явище.
Священники розвернулися й поставили ноші на підлогу — так, що Мадонна дивилася на вірян. Тоді Джек заговорив.
— Плачуща Мадонна явилася мені в далекій-далекій країні, — розпочав він.
Філіп був невдоволений, що той перервав службу, але вирішив не поспішати: хай Джек скаже, що хотів. До того ж він був заінтригований.
— Мені віддав її хрещений сарацин, — правив своєї Джек. Серед вірян пронісся здивований гомін: у таких історіях сарацини зазвичай бували варварами, темношкірими ворогами, і мало хто знав, що серед них траплялися й християни. — Спершу я дивувався, чому він віддав Мадонну саме мені, але все одно ніс її багато миль.
Джек причарував паству.
«Він проповідує краще за мене», — похмуро подумав Філіп. Він уже відчував, як Джек створює напругу серед слухачів. Тим часом той продовжував:
— Потроху я став усвідомлювати, що вона хоче додому. Але де той дім? Нарешті мене осяяло: вона хотіла в Кінгзбридж!
Віряни збентежено загомоніли. Філіпа ж не покидав скепсис. Існувала різниця між тим, як діяв Господь і як чинила людина. І те, що відбувалося зараз, було більше схоже на Джека. Але Філіп мовчав.
— Але тоді я подумав: «Куди я несу її? Яку оселю вона матиме в Кінгзбриджі? У якій церкві знайде вона спокій?» — Джек окинув оком прості, білені вапном стіни парафіяльної церкви, немов хотів сказати, що цього вочевидь недостатньо. — І тоді вона немов уголос звернулася до мене та сказала: «Ти, Джеку Джексоне, створиш мені оселю — ти збудуєш мені церкву».