— По справедливості — так.
Відповідь була неоднозначна, Джек не міг не звернути на це уваги.
— Але тим часом ми маємо жити окремо?
— Якщо хочеш, щоб тебе призначили старшим майстром Кінгзбриджського собору, — то так.
— Ви змушуєте мене обирати між двома речами, які я люблю найбільше на світі, — сказав Джек.
— Але ненадовго, — відповів Філіп.
Його голос змусив Джека різко підвести погляд: у ньому відчувалося щире співчуття. Джек усвідомив, що Філіп справді робить це неохоче. Від цього його злість поступилася смутку.
— На скільки? — спитав він.
— Можливо, на рік.
— На рік!
— Ви не мусите жити в різних містах, — сказав Філіп. — Ти зможеш бачитися з Алієною та малюком.
— Ви знаєте, що вона поїхала шукати мене аж в Іспанію? — наполягав Джек. — Уявляєте собі? — Але монахи не знали, що таке кохання. Джек гірко промовив: — Тепер я маю сказати їй, що нам доведеться жити окремо.
Філіп підвівся й поклав руку Джекові на плече.
— Час плине швидше, ніж тобі здається, повір, — мовив він. — А ти матимеш що робити. Ти будуватимеш новий собор.
II
За вісім років ліс розрісся й змінився.
Джек думав, що ніколи не заблукає в місцині, яку знав раніше як свої п’ять пальців, але він помилявся. Старі стежки заросли, а олені, кабани й дикі поні протоптали нові в підліску. Струмки змінили річище, старі дерева впали, а молодші виросли. Усе немов зіщулилося: відстані здавалися меншими, а пагорби — не такими крутими.
Найдивовижнішим було те, що він почувався тут чужинцем. Коли молодий олень злякано дивився на нього через галявину, Джек не міг зрозуміти, до якого виду він належить і де живе його стадо. Коли злетіли качки, він не зміг одразу визначити, з якого водоймища вони піднялися й чому. А ще він тривожився, тому що не знав, де тепер можуть ховатися розбійники.
Більшу частину шляху з Кінгзбриджу Джек проїхав верхи, але мусив спішитися невдовзі по тому, як з’їхав з дороги, адже гілки нависали надто низько над стежиною. Повернувшись у місця свого дитинства, він відчував якусь безпричинну журбу. Він ніколи не цінував лісу, тому що не усвідомлював, яким простим було тоді життя. Його найбільшою пристрастю були суниці, і Джек знав: щоліта упродовж кількох днів він зможе збирати їх на галявинах і наїдатися досхочу. Нині ж усе стало складним: його конфліктна дружба з пріором Філіпом, затьмарене перепонами кохання до Алієни, високі амбіції збудувати найпрекрасніший собор у світі й палка потреба дізнатися правду про свого батька.
Джек думав про те, як змінилася його мати за ті два роки, що він мандрував. Він із нетерпінням чекав на зустріч із нею. Джек і сам чудово давав собі раду, але мати поруч когось, хто завжди готовий битися за тебе, було неабиякою втіхою, і він скучив за цим затишним відчуттям.
Джек цілий день ішов до тих місць, де вони колись жили. Зимове надвечір’я було нетривалим — темніло швидко. Ще трохи — і йому доведеться припинити пошуки їхньої печери, а натомість шукати місця для ночівлі. Уночі буде холодно. «І чого я хвилююся, — подумав Джек. — Раніше я кожну ніч проводив у лісі».
Врешті-решт вона сама його знайшла.
Джек уже готовий був здатися. Вузька, майже невидима стежка серед чагарників, якою, здавалося, ходили самі борсуки та лисиці, закінчувалась у хащах. Йому довелося повернути назад. Джек розвернув кобилу й мало не врізався в матір.
— Ти розучився ходити лісом тихо, — сказала вона. — Я почула твій тупіт ще за милю[169] звідси.
Джек усміхнувся. Вона не змінилася.
— Вітаю, мамо, — промовив він.
Вона поцілувала його в щоку, а він у пориві ніжності обійняв її.
Елена торкнулася його обличчя.
— Ти ще худіший, ніж раніше.
Джек подивився на неї. Вона була засмагла й міцна та мала таке саме густе й чорне, без сивини, волосся. Очі зберегли золотавий колір і дивилися так само пронизливо. Він сказав:
— Ти така сама, як раніше.
— Де ти був? — спитала вона.
— Аж у Компостелі й навіть далі — в Толедо.
— Алієна пішла за тобою…
— Вона знайшла мене. Завдяки тобі.
— Добре, — сказала вона й заплющила очі, немов промовляла вдячну молитву. — Дуже добре.
Мати провела його лісом у печеру, до якої було менше ніж миля[170]: пам’ять, врешті-решт, не так уже й сильно підвела його. Усередині яскраво горіло вогнище й три смолоскипи. Вона простягнула йому кухоль сидру, що зробила з кислиць і дикого меду, і вони насмажили каштанів. Джек добре пам’ятав, чим мешканець лісу не міг себе забезпечити, тому привіз матері ножі, мотузку, мило й сіль. Вона заходилася здирати шкіру з тушки кролика, щоб приготувати вечерю.