Він зупинився там, де раніше був міст. Його розібрали та склали на подвір’ї пріорату. Джек подивився на річку, залиту місячним сяйвом, і побачив, як уздовж паркану до нього наближається примарна постать. Він аж затремтів від якогось забобонного страху, але то виявився лише пріор Філіп, якому так само не спалося.
Джекова неприязнь до Філіпа послабшала у світлі небезпеки, в якій вони опинилися, і він не відчував до нього ворожості. Він сказав:
— Якщо виживемо, стіну треба буде поступово перебудувати.
— Згодний, — охоче відповів Філіп. — Упродовж року все місто має бути захищене муром.
— А тут, біля мосту, я побудував би браму й барбакан[172], щоб можна було стримувати нападників, не розбираючи моста.
— Ми, монахи, не сильні в організації оборони.
Джек кивнув. Монахи не мали жодного стосунку до військової справи.
— Але якщо не ви це організуєте, то хто?
— Може, брат Алієни — Річард?
Спершу Джек здивувався, але, подумавши мить, зрозумів, що це блискуча думка.
— Він впорається. До того ж це покладе край його гультяйству, а мені вже не треба буде годувати його, — радісно сказав він і подивився на Філіпа із захопленням. — Ви ніколи не зупиняєтеся, еге ж?
Філіп знизав плечима.
— Якби всі наші труднощі можна було здолати так само легко.
Джек знову подумав про мур.
— Відтепер Кінгзбридж назавжди стане фортецею.
— Не назавжди, але до другого пришестя Ісуса.
— Хтозна, — задумливо відгукнувся Джек. — Може, прийдуть часи, коли варвари на зразок Вільяма Гамлейського будуть позбавлені влади, коли закони захищатимуть звичайних людей замість поневолювати, коли королі думатимуть про мир, а не про війну. І тоді — тільки подумайте — англійським містам уже не будуть потрібні мури!
Філіп похитав головою.
— Ти маєш багату уяву, — сказав він. — Не бувати такому аж до Судного дня.
— Може, й так.
— Уже майже північ. Час повертатися до роботи.
— Філіпе, поки ви не пішли…
— Що?
Джек глибоко вдихнув.
— Ми ще маємо час змінити плани. Ми ще цілком можемо вивести всіх із міста.
— Боїшся, Джеку? — спитав Філіп, але незлобливо.
— Так. Але не за себе. За свою сім’ю.
Філіп кивнув.
— А тепер поміркуй: якщо підемо зараз, ми, певно, завтра будемо в безпеці. Але Вільям може прийти знову. Якщо не зупинити його завтра, ми завжди житимемо у страху. Ти, я, Алієна й малюк Томмі: він буде рости в страху перед Вільямом чи кимось таким, як Вільям Гамлейський.
«Він правий, — подумав Джек. — Щоб діти виросли вільними, їхні батьки мають припинити тікати від таких, як Вільям».
— Добре, — зітхнув він.
Філіп пішов бити у дзвони.
«Він правитель, що береже мир, чинить правосуддя й не пригнічує тих, хто від нього залежить, — подумав Джек. — Але чи справді аж так потрібно для цього дотримуватися целібату?»
Пролунали дзвони. У будинках засвітилися вікна, і на вулиці, протираючи очі й позіхаючи, висипали працівники. Робота почалася повільно, люди буди не в гуморі й обмінювалися дошкульними репліками. Але Філіп наказав розпалити вогнище в пекарні, і невдовзі гарячий хліб зі свіжим маслом піднесли всім настрій.
На світанку Джек із Філіпом знов обійшли укріплення, тривожно дивлячись на темний обрій і чекаючи появи вершників. Паркан біля річки був майже завершений, теслярі споруджували кілька останніх ярдів. Земляні вали вже сягали людського зросту, а рови перед ними додавали до цього ще три-чотири фути[173]: людина могла б сяк-так видертися нагору, але їй довелося б злізти з коня. Мур також був у людський зріст заввишки, але останні три-чотири ряди кладки трималися зовсім слабко, тому що розчин іще не затвердів. Проте ворог не дізнається про це, доки не спробує зруйнувати стіну, хоча й тоді це на певний час його затримає.
У дерев’яному паркані ще залишалося кілька прогалин, але загалом усе було готове, і Філіп віддав нові розпорядження. Старі й діти мали йти в монастир та сховатися в дорміторії. Джек зрадів: Алієна буде з Томмі, далеко від місця сутички. Майстри ще закінчували будівництво, але деякі робітники вже об’єдналися в бойові загони під командуванням Річарда. Кожен загін мав захищати ту ділянку стіни, яку збудував. Ті з містян, хто мав луки, готувалися цілити в супротивників стрілами. Ті, в кого зброї не було, ладналися кидати каміння, збираючи його в купи. Окріп також міг стати потужною зброєю, і воду вже гріли в казанах, щоб вилити на нападників у слушну мить. Кілька містян мали мечі, але користі від тієї зброї було мало: якщо дійде до поєдинків, це означатиме, що ворог вдерся в місто й спорудження муру було марним.