Але цього разу все було інакше.
Цього разу вона померла.
Спершу мати заплющила очі. Тоді Вільям трохи заспокоївся. Її дихання поступово слабшало, а обличчя сіріло — навіть фурункули. Свічка, здавалося, також почала згасати, і рух тіней більше не лякав Вільяма. Нарешті вона перестала дихати.
— Ну ось, — сказав Вільям, — тепер із нею все гаразд, правда ж?
Покоївка розридалася.
Він сидів поруч із ліжком і дивився на її нерухоме обличчя. Покоївка привела священника, який сердито спитав:
— Чому мене раніше не покликали?
Вільям, здавалося, не чув його. Він просидів поруч із нею до світанку, коли служниці попросили його вийти, щоб вони могли «підготувати» її. Тоді він пішов униз, до зали, де мешканці замку — лицарі, воїни, священнослужителі та слуги — тихо снідали. Вільям сів поруч зі своєю молодою дружиною та випив трохи вина. Кілька лицарів і управитель намагалися заговорити до нього, але він не відповідав. Невдовзі з’явився Волтер і сів поруч із ним. Волтер супроводжував його упродовж багатьох років, і знав, коли краще помовчати.
За деякий час Вільям спитав:
— Коні готові?
Волтер здивовано подивився на нього.
— До чого?
— До подорожі в Кінгзбридж. Туди їхати два дні — треба вирушати сьогодні вранці.
— Я не думав, що ми поїдемо — зважаючи на обставини…
Вільям чомусь розлютився.
— Хіба я казав, що ми не поїдемо?
— Ні, мілорде.
— Значить, ми їдемо!
— Так, мілорде! — Волтер підвівся. — Зараз усе буде готово.
Вони виїхали пізнім ранком — Вільям, Елізабет і звичайний почет з лицарів і конюхів. Вільям почувався немов уві сні: здавалося, навколишній пейзаж рухався повз нього, а не навпаки. Елізабет їхала поруч із ним, пригнічена й мовчазна. Коли вони зупинялися перепочити, про все дбав Волтер. Вільям майже не їв — хіба що трохи хліба й кілька кубків вина. Уночі він забувався неспокійним сном.
Вони побачили собор здалека, за зеленими ланами на підступах до Кінгзбриджу. Старий собор був приземкуватою широкою будівлею з крихітними віконцями, що нагадували оченята-намистинки під напівкруглими арками-бровами. Нова церква була кардинально інша, хоча її ще не добудували. Вона була висока й витончена, а вікна здавалися неможливо великими. Коли вони наблизилися, Вільям побачив, що новий собор домінує над будівлями пріорату так, як старому ніколи не вдавалося.
На дорозі було чимало вершників і піших, і всі вони йшли в Кінгзбридж: служби на Трійцю завжди приваблювали багато люду, адже на початку літа погода була гарна, а дороги — сухі. Цього року людей було більше, ніж зазвичай: усі хотіли подивитися на дивовижну нову споруду.
Останню милю[177] Вільям із почтом їхали повільно, розштовхуючи необачних пішоходів, а потім проскакали дерев’яним мостом через річку. Кінгзбридж став одним із найукріпленіших міст в Англії. Його оточував міцний кам’яний мур із зазубреним парапетом, а одразу за мостом, який раніше вів просто на головну вулицю міста, дорогу перегороджував кам’яний барбакан із неймовірно важкою, оббитою залізом брамою, яка наразі була розчахнута, але, безперечно, зачинялася вночі.
«Навряд чи мені колись вдасться знову спалити це місто», — мимохідь подумав Вільям.
Поки він їхав головною вулицею в напрямку пріорату, усі дивилися на нього. Люди завжди на нього витріщалися: він, врешті-решт, був графом. Але сьогодні вони також роздивлялися його молоду дружину, яка їхала ліворуч від нього. Праворуч, як завжди, їхав Волтер.