— Більшість ченців працює, — сказала Елена. — Будують комору на пагорбі.
Вона глянула на небо.
— Десь опівдні повернуться обідати.
Том подивився на галявину. Праворуч, біля невеличкої отари прив’язаних кіз, він побачив двох людей.
— Дивись, — сказав Том і показав туди пальцем.
Поки вони з Еленою роздивлялися цю картину, він побачив іще дещо.
— Той, що сидить, — священник, і…
— І в нього щось на колінах.
— Підійдімо ближче.
Вони пройшли, ховаючись за деревами, уздовж узлісся й наблизилися до кіз. Коли Том придивився до священника, який сидів на табуреті, серце мало не вистрибнуло в нього з грудей. На колінах у того лежала дитина, Томова дитина. Тож це була правда: немовля вижило. Він ледь стримався, щоб не кинутися до священника з обіймами.
Поруч стояв молодий чернець. Том придивився й побачив, що юнак вмочує ганчірку в цеберце з молоком — козячим, судячи з усього, — та прикладає просякнутий кутик до рота немовляти. Винахідливо.
— Що ж, — з острахом мовив Том, — треба зізнатись у тому, що я накоїв, і забрати свого сина.
Елена уважно подивилася на нього.
— Подумай трохи, Томе, — сказала вона. — Що ти робитимеш далі?
Він не зрозумів, на що вона натякає.
— Попрошу в ченців молока, — відповів. — Вони побачать, що я в злиднях, і дадуть.
— А потім?
— Ну, сподіваюсь, вони дадуть стільки молока, щоб вистачило на три дні, доки я доберуся до Вінчестеру.
— А потім? — наполягала вона. — Як ти годуватимеш малюка?
— Я знайду роботу…
— Ти шукав роботу, відколи я тебе зустріла, аж із кінця літа, — зауважила Елена.
Том бачив, що вона сердиться, але не розумів чому.
— Ти не маєш ані грошей, ані інструментів, — продовжувала жінка. — Що буде з малим, якщо у Вінчестері не знайдеш роботи?
— Я не знаю, — сказав Том, якого образив її жорсткий тон. — Що мені робити? Жити, як ти? Я не вмію стріляти качок із пращі. Я муляр.
— Ти можеш залишити малого тут, — мовила Елена.
Том стояв як громом прибитий.
— Залишити? — перепитав. — Коли я щойно його знайшов?
— Ти знатимеш, що він буде в теплі й у ситості. Тобі не треба буде носити його із собою, поки шукаєш роботу. А коли знайдеш щось, повернешся сюди й забереш його.
Томові інстинкти протестували проти цього.
— Ну, не знаю, — промовив він. — Що подумають ченці, як дізнаються, що я його покинув?
— Вони вже знають про це, — з нетерпінням сказала вона. — Питання лиш у тому, коли ти їм зізнаєшся — зараз або пізніше.
— Ченці вміють доглядати дітей?
— Не гірше за тебе.
— Сумніваюся.
— Вони ж знайшли спосіб нагодувати дитину, що вміє тільки смоктати.
Том почав усвідомлювати, що вона має рацію. Хоч як він хотів, щоб той крихітний згорток опинився в його руках, неможливо було заперечити, що ченці краще за нього здатні подбати про дитину. Він не мав ані харчів, ані грошей, ані певності в тому, що зможе знайти роботу.
— Покинь його знову, — сумно сказала Елена.
— Схоже, доведеться.
Він завмер на місці, дивлячись через галявину на крихітну фігурку у священника на колінах. Малюк мав темне волосся, як в Агнеси. Том прийняв рішення, але все одно не міг змусити себе зрушити з місця.
Аж раптом на тому боці галявини з’явилися ченці, осіб п’ятнадцять-двадцять. У руках у них були сокири й пилки. Вони могли помітити Тома й Елену. Ті присіли в підліску й тихенько позадкували. Том уже не бачив немовляти. Триста-чотириста ярдів[35] вони бігли, тримаючись за руки, і Том виснажився. Вони відійшли на безпечну відстань і зійшли з дороги, щоб відпочити непоміченими.
Присіли на порослому травою березі, поцяткованому сонцем, що пробивалося крізь гілки. Том подивився на Елену. Жінка лежала на спині й важко дихала, її щоки зашарілися, а губи всміхалися йому. Накидка розчахнулася, і Том бачив її шию та округлість грудей. Раптом він зажадав знову побачити її оголеною, і це бажання було сильнішим за відчуття провини. Він нахилився поцілувати її, але завагався й замилувався нею. Слова, що вирвалися в нього, були необмірковані, і він сам здивувався, коли спитав:
— Елено, ти станеш моєю дружиною?
Розділ 2
I
Пітер Вейргемський був природженим баламутом.
Його перевели в лісовий скит з головного монастиря в Кінгзбриджі, і всім було зрозуміло, чому Кінгзбриджський пріор так старався позбутися Пітера. Високий сухорлявий чоловік під тридцять, він мав могутній інтелект і зневажливі манери й жив у незмінному стані праведного обурення. Коли він прибув у скит і почав працювати в полі, то задав шалений темп, а потім став звинувачувати всіх у лінощах. Однак, на його подив, більшість ченців була здатна не відставати від нього, і врешті-решт послушники виснажили його. Тоді він почав шукати якогось гріха, окрім лінощів, й обрав ненажерливість.