Якось я продивлявся звіт про свої гонорари від «Нової американської бібліотеки», американського видавця, що випускав мої книжки в м’якій обкладинці. Ці звіти складають таким чином, щоб автор не міг здогадатися, що насправді відбувається з його книжкою, але десятиліття наполегливості навчили мене вчитуватися в них. Я помітив, що «Стовпи» продавалися накладом 50 тис. примірників кожні пів року. Натомість продажі «Вушка голки», як і більшості інших моїх книжок, сягали 25 тис. примірників.
Я перевірив звіти продажів зі Сполученого Королівства й побачив ту саму тенденцію: продажі «Стовпів» були вдвічі більшими.
Я став помічати, що в листах шанувальники згадують «Стовпи» набагато частіше, ніж інші мої романи. Під час автограф-сесій у книгарнях дедалі більше читачів говорили, що «Стовпи» — їхня улюблена книжка. Багато хто просив мене написати продовження (коли-небудь — неодмінно). Деякі люди казали, що це найкраща книжка, яку вони читали, — комплімент, яким не вшанували жоден інший мій твір. Британська туристична компанія пропонувала мені розробити екскурсію за мотивами «Стовпів землі». Це стало нагадувати якийсь культовий успіх.
Врешті-решт я зрозумів, що відбувається. Це була книжка, чия слава передавалася з уст в уста. Прописна істина книговидавничого бізнесу: найкраща реклама, яку неможливо купити, — це особиста рекомендація одного читача іншому. Ось що продавало «Стовпи». Ти зробив це, дорогий мій читачу. Видавці, агенти, критики та люди, що роздають літературні призи, проґавили її, але ти — ні. Ти помітив, що вона не схожа на інші, що вона особлива, і розповів про це своїм друзям; і врешті-решт чутки про неї розійшлися широко.
Отак усе й сталося. Здавалося б, це неправильна книжка. Здавалося б, я — неправильний письменник, і я мало не покинув її. Але це — найкраща моя книжка, і ви вшанували її належним чином.
Я ціную це. Дякую.
«Уночі 25 листопада 1120 року „Білий корабель“ вирушив в Англію та затонув неподалік від Барфлеру. Вижила лише одна людина.
…Судно було останнім словом техніки в морському транспорті, обладнане всіма пристроями, відомими корабелам тих часів…
Ця троща набула особливого розголосу через велику кількість вельможних осіб на борту: крім королівського сина й наступника там були двоє королівських бастардів, кілька графів і баронів та більша частина королівської челяді… Історичне значення цієї події полягало в тому, що Генріх залишився без спадкоємця… А результатом стало спірне престолонаступництво й анархія, що почалася після смерті Генріха».
Пролог
1123
Дітлахи першими прийшли дивитися на повішення.
Було ще темно, коли троє-четверо малих, взутих у повстяні чуні, вислизнули зі своїх халуп — тихо, немов коти. Тонкий шар снігу вкривав містечко, наче свіжа фарба, і їхні сліди першими спаплюжили його недоторкану досконалість. Діти пробиралися повз скупчення дерев’яних хатин вкритими мерзлим брудом вулицями в напрямку ринкової площі, де у мертвій тиші стояла шибениця.
Хлопці зневажали все, що шанували старші. Знущалися з краси та кепкували із чеснот. Заходилися сміхом, коли бачили каліку, а поранених тварин до смерті забивали каменюками. Вихвалялися ранами й гордо носили свої шрами, а спотворення викликали в них неабиякий захват: безпалий хлопець був би серед них королем. Вони любили насильство — пробігли б кілька миль[4], аби побачити, як десь проллється кров. Дарма казати, що повішення вони ніколи не пропускали.
Один з них полив струменем сечі підніжжя стратища. Другий піднявся сходами, уп’явся руками в шию та захитався, скрививши лице в бридкому виразі задушення; решта загулюкали на знак захоплення, а їм відповіло гавкотом двійко собак, що прибігли на площу. Маленький хлопчик завзято заходився гризти яблуко, але старший штурхонув його в носа, а яблуко відібрав. Малий втішився тим, що поцілив гострою каменюкою в пса, і той з виттям побіг додому. Більше не було чим розважитися, тож хлопці знайшли сухеньке місце на сходах великої церкви й засіли там чекати, що буде далі.
Вогники свічок замерехтіли за віконницями солідних кам’яниць, що оточили площу, — домівок заможних ремісників і крамарів. То челядь і підмайстри розпалювали вогнища, гріли воду й варили кашу. Небо із чорного стало сірим. Пригинаючись, містяни виходили з низеньких дверей, загорнуті у важкі плащі з грубої вовни, і, щулячись від холоду, простували до річки по воду.