Єпископ читав підрахунки витрат і надходжень з пергаментного сувою — нескінченні рядки цифр. Він звів очі на Вільяма та побачив його розлючене обличчя.
— Що сталося? — спитав він дещо насмішкуватим тоном, який завжди доводив Вільяма до нестями.
Вільям заскреготав зубами.
— Я дізнався, хто очолив цих клятих розбійників.
Валер’ян звів брову.
— Річард Кінгзбриджський.
— А, — кивнув Валер’ян. — Ну звісно. Це не дивно.
— Це небезпечно, — гнівно відповів Вільям, якого несамовито дратував Валер’янів задумливий спокій. — Його звуть «законним графом». — Він вказав пальцем на Валер’яна. — Повір, тобі не потрібно, щоб графство опинилося в руках їхньої родини, — вони тебе ненавидять, а крім того, вони друзі пріора Філіпа, твого заклятого ворога.
— Добре, заспокойся, — поблажливо сказав Валер’ян. — Ти маєш рацію, я не можу допустити, щоб Річард Кінгзбриджський став графом.
Вільям сів. Він відчув біль. Нині наслідки бою давалися взнаки сильніше, ніж раніше. Він був втомлений, руки пекло, нили забиті місця. «Мені ж лише тридцять сім, — подумав він. — Невже це старість?»
— Я маю вбити Річарда, — сказав Вільям. — Без нього розбійники знову перетворяться на безпорадну отару.
— Згодний.
— Вбити його не тяжко. Тяжко знайти його. Але ти можеш допомогти мені із цим.
Валер’ян потер пальцем довгий ніс.
— Не розумію, як саме.
— Послухай: якщо вони діють організовано, то мають десь бути.
— Не розумію, про що ти. Вони десь у лісі.
— Так, зазвичай шукати розбійників у лісі — марна річ, тому що вони ховаються хто де. Вони рідко ночують двічі на одному місці, адже можуть розвести багаття де завгодно, а спати на деревах. Але щоб організувати таких людей, їх треба зібрати десь в одному місці. Треба мати надійну схованку.
— Тож нам треба знайти лігвище Річарда.
— Саме так.
— І як ти пропонуєш це зробити?
— Тут знадобиться твоя допомога.
Валер’ян скептично подивився на нього.
— Я певен, що половина Кінгзбриджу знає, де вони ховаються, — мовив Вільям.
— Але нам вони не скажуть. Усі в Кінгзбриджі ненавидять нас.
— Не всі, — заперечив Вільям. — Геть не всі.
Саллі обожнювала Різдво.
Різдвяні страви були переважно солодкими: пряникові ляльки, пшенична каша з яйцями та медом, грушівка — солодке грушеве вино, яке робило Саллі смішливою, а також різдвяні хляки — рубці, що варились упродовж багатьох годин, а потім запікались у солодких пирогах. Цього року через голод різдвяний стіл був не такий розкішний, але Саллі однаково раділа.
Вона любила прикрашати хату гостролистом і розвішувати різдвяну омелу[181], хоча від поцілунків вона хихотіла ще сильніше, ніж від грушівки. Перший чоловік, який переступав поріг, приносив удачу — якщо він був чорнявий. Батько Саллі зранку на Різдво мав сидіти вдома, адже його руде волосся вважалося провісником нещастя. А ще дівчинка захоплювалася вертепом у церкві. Саллі любила дивитися, як монахи перевдягаються східними королями, янголами та чабанами, і сміялася до сліз, спостерігаючи, як облудні ідоли падають, коли Свята Родина прибуває до Єгипту.
Але найбільше їй подобався хлопчик-єпископ. На третій день різдвяних свят монахи перевдягали наймолодшого послушника в єпископську мантію, і всі мали слухатися його.
Більшість містян чекали його появи на подвір’ї пріорату. Він неодмінно доручав старшим і найповажнішим містянам якусь брудну роботу: носити дрова або чистити свинарню. А ще напускав на себе надмірну зверхність і зачіпав тих, хто мав владу. Минулого року він змусив ключаря скубати курку: всі мало не померли від сміху — ключар і гадки не мав, як це робиться, і пір’я літало по всьому подвір’ю.
Він з’явився з неабиякою урочистістю — хлопчик років дванадцяти з пустотливою усмішкою, вбраний у пурпурову шовкову мантію, з дерев’яною патерицею в руках — на плечах двох монахів, у супроводі всієї братії. Відразу ж вказав на пріора Філіпа та вигукнув:
— Ти, хлопче! Негайно на стайню чистити віслюка!
Усі гучно зареготали. Старий віслюк славився тяжким норовом, тому його ніколи не чистили.
— Так, мілорде єпископе, — сказав пріор Філіп із добродушною усмішкою і пішов виконувати доручення.
— Вперед! — скомандував хлопчик-єпископ.
Процесія вийшла за подвір’я собору, а містяни рушили слідом. Деякі з них ховалися по хатах і зачиняли двері, щоб уникнути неприємних доручень, але позбавляли себе веселощів. Уся родина Саллі була тут: мама й тато, брат Томмі, тітка Марта й навіть дядько Річард, який неочікувано повернувся додому напередодні ввечері.
181
Різдвяна омела, також відома як «гілка поцілунків» — традиційна різдвяна прикраса в Англії до поширення різдвяної ялинки. Особу, яка випадково опинилася під гілкою омели, мав право поцілувати будь-хто.